Українська мова
Поширеність української мови (поч. XX ст.)
Поширена в:	Україна, Росія, Молдова, Канада, США, Казахстан, Білорусь, Румунія, Польща, Бразилія, Словаччина
Регіон:	Східна Європа
Носії:	мова спілкування від 41 млн.[1] до ~ 45 млн. рідна ~ 37 млн.[2] друга мова ~15 млн.[3]
Місце:	26 або 27[4]
Класифікація:	Індоєвропейська Слов'янська Східнослов'янська
Офіційний статус
Державна:	Україна
Офіційна:	ПМР (Молдова) регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов» Польща Румунія Хорватія[5] Словаччина
Регулює:	Національна академія наук України, зокрема Інститут української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАНУ (зіставна лінгвістика)
Коди мови
ISO 639-1	uk
ISO 639-2	ukr
ISO 639-3	ukr
SIL	UKR

Украї́нська мо́ва (вимовляється [ukrɑ'jınʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова, поширена у південно-східній Європі, належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної родини. Єдина державна мова в Україні та одна з трьох офіційних мов у Придністров'ї.

Українською мовою говорять в Україні, прикордонних територіях сусідніх країн, де здавна мешкають українці^[12], а також у країнах, куди свого часу виїхала значна кількість українців (українська діаспора)^[13].

Українська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

Зміст 1 Головні факти 2 Назви мови, приклади та цитати, статус, класифікація 2.1 Писемні та усна мови в Україні, історичні назви мови 2.2 Сучасна загальновживана назва мови 2.3 Приклади мови 2.4 Цитати 2.5 Статус 2.6 Українська мова поза межами України та Придністровської Молдавської Республіки 2.7 Класифікація та коди мови 3 Історія 3.1 Різні концепції історії української мови 3.2 Історія української мови 3.2.1 Період від ІІІ тис. до н.е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі 3.2.2 Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство 3.2.3 Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита 3.2.4 Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Московія (Царство Російське) та Російська імперія 3.2.5 Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст. 3.2.6 Українська мова у XX ст. 3.2.7 Українська мова в незалежній Україні 4 Характерні риси мови 5 Фонетика 6 Графіка 6.1 Походження літер сучасної української мови 6.2 Формування орфографії української мови 7 Морфологія 8 Лексика 9 Діалекти 10 Поширеність мови 11 Українська мова як ознака національної ідентичності українців 12 Відмінності між українською та спорідненими слов'янськими мовами, міжмовні зв'язки 12.1 Відмінності між українською та російською мовами, міжмовні впливи 12.2 Відмінності між українською та польською мовами, міжмовні зв'язки 12.3 Відмінності між українською та білоруською мовами, міжмовні зв'язки 13 Українська мова на Закарпатті, Пряшівщині, Лемківщині та Марамороші, русинська мова 14 Цікаві особливості 14.1 Граматика 14.2 Лексика 14.3 Ненормативна лексика 14.4 Цікавинки 15 Дивіться також 16 Ресурси для вивчення мови, україномовні ЗМІ 17 Примітки 18 Джерела та література 19 Посилання

Головні факти

Українська мова виділилася безпосередньо з праслов'янської мови у період від VI — VII ст. до XI ст.^[14] (різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови). Літературна мова на основі народної розмовної мови існує від XVIII ст.

До 1990-х років українська мова бл. 376 років заборонялася, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі^[15].

Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 3 січня 1919. У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року^[16], коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР. Зараз її статус регулюється 10 статтею Конституції ^[17]. У невизнаній Придністровській Молдавській Республіці (ПМР) українська має статус однієї з трьох офіційних мов від 2 вересня 1990 р.^[18] Поза Україною та ПМР статус української регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов» в Польщі, Румунії, Хорватії та Словаччині. На інших історичних українських територіях, які зараз знаходяться поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань в Росії) українська мова не має певного статусу.

Українська мова в різні історичні періоди називалася по-різному. За часів Русі місцева народна мова називалася «словѢнскъ ѧзыкъ» (сучасною орфографією «словінськ язик»), «роускыи ѧзыкъ» («руський язик»)^[19][20][21], у Великому князівстві Литовському — «рускыи єзыкъ», у Речі Посполитій — «руська мова», «русинська мова», «про́ста молва», «про́ста мова» (на відміну від літературної церковнослов'янської мови), від 1335 — «малоруська мова»^[22], у Російській Імперії — «малоруська мова» або «наріччя», «малоросійська мова», «південноруська мова», «південноросійська мова» тощо. Також у різних регіонах та в різні часи побутували назви «російська мова» (на позначення саме української мови, а не мови росіян), «русинська мова», «руснацька мова», «угроруська мова», «підкарпатське наріччя», «козача мова», «кубанська мова», «наша мова», «простонародна мова» тощо. Іноземцями зрідка вживалися також назви «черкаська мова», «сарматська мова», «роксоланська мова».

Історично найвживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова».

Уперше слово «Україна» вжито в «Іпатіївському літописі» за 1189 р.^[23], назва «українська мова» широко вживається для позначення розмовної та нової літературної мови України-Русі з середини XIX ст (паралельно з іншими, попередніми назвами).

Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники.

З точки зору фонетики, лексики та граматики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики). З точки зору лексики близькими до української є також польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та меншою мірою російська мова (62% спільної лексики).^[24]

Традиційно українську мову разом з білоруською та російською відносять до східнослов'янської групи мов, однак такий поділ є географічним, а не науково-лінгвістичним. Насправді українська мова пов'язана з усіма іншими слов'янськими мовами складними зв'язками на всіх рівнях, є до певної міри центральною мовою, принаймні між західнослов'янськими (польською) та східнослов'янськими (російською) мовами ^[25].

Українською мовою в світі послуговуються від 41^[26] до 45 ^[27] млн. осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.

Існує 3 групи діалектів української мови : північне наріччя, південнозахідне наріччя та південносхідне наріччя. Літературну мову створено на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя, а саме на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини.

Для запису української мови використовують адаптовану кирилицю («гражданка»), зрідка — латинку у різних варіантах. Граматика та фонетика української мови має як спільні (доконаний та недоконаний вид дієслів, три роди іменників та прикметників), так і відмінні риси (найбільша кількість фонем серед усіх слов'янських мов — 47, найбільша кількість кореляційних пар м'яких та твердих приголосних, кличний відмінок, дві форми майбутнього часу, чотири часи дієслів тощо) з сусідніми слов'янськими мовами.

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську та російську літературні мови, у меншій мірі на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (польською було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російською «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунською «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруською «ўлік» — облік, «сякера» — сокира тощо). У свою чергу до української було запозичено багато слів з церковносло'янської мови («глава»), латини («конституція»), давньогрецької мови («огірок», «троянда»), різних тюркських мов («кавун», «тютюн»), німецької («фарба», «дах») та російської («копійка», «вертоліт») мов, у меншій мірі з польської («ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов^[28].

Українська мова регулюється Національною академією наук України, зокрема Інститутом української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Українським мовно-інформаційним фондом НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститутом мовознавства ім. О. Потебні НАНУ (зіставна лінгвістика).

Назви мови, приклади та цитати, статус, класифікація

Писемні та усна мови в Україні, історичні назви мови

Починаючи з середини XI ст. до XVIII ст. на території сучасної України у письмі широко використовувалася церковнослов'янська мова. Як правило, літописці та переписувачі на письмі не відтворювали реальної фонетики мови щоденного вжитку. У Великому князівстві Литовському, починаючи з XIV ст., основою світської літературної норми була тогочасна книжна українсько-білоруська мова, існують різні варіанти її змішання з тогочасною розмовною українською мовою. Від початку XVIII ст. в Україні як літературна мова широко вживалася російська, у текстах можна знайти лише невелику кількість українізмів. Лише наприкінці XVIII ст. з'являються перші тексти, написані живою українською мовою^[29].

У різні історичні періоди на території України одночасно використовувалися декілька мов, найчастіше їх було принаймні три: для церкви, для офіційного вжитку та розмовна мова. Нижче подано зведену таблицю мов, що їх використовували в Україні, за Ю. Шевельовим^[30] (з зазначенням варіантів назв).

Сучасна загальновживана назва мови

Сучасна назва мови — «українська мова» — є історично недавньою^{[31][32][33][34][35][36][37][38][39][40][41][42]} : на Закарпатті цю назву почали використовувати у 20-х — 30-х р.р. XX ст.

Хоча друга назва на означення південних земель Русі — «Україна» — вперше зафіксована в «Іпатіївському літописі» ще в 1187 р., прикметник «українська» у стосунку до мови широко почав вживатися лише у XIX ст. (наприклад, у Т. Шевченка – у 1854 р. паралельно з назвою «наша мова»^[43], у Східній Галичині з 1849 р.^[44])

Історично найвживанішими визначеннями української мови були :

• «руська мова» (а також численні варіанти на кшталт «руський язикъ», «рускии языкъ», «роускии языкъ», «мова руская», «слови руски», «руске писмо», «річ руская», «про́стии рускій діялектъ», «руська бесіда», «русьскыи ѩзыкъ» тощо). Такі назви використовувалися на всіх історичних українських землях без виключення.
• «малоросійська мова» (а також такі форми як «малоруська мова», «малоросійське наріччя», «малоруський язик», «малоруська бесіда» тощо). Ці назви широко використовувалися у Центральній та Східній Україні, на Східній Галичині та Закарпатті. До XIX ст. такі назви не вважалися образливими — «Малою Росією» від 1303 р. у церковній традиції називалося спочатку Галицько-Волинське князівство, потім цю назву було перенесено на лівобережну Гетьманщину, а згодом на всю Україну (на землі в складі Московії / Російської імперії і в Австро-Угорщині).
• «русинська мова» від приєднання Східної Галичини до Імперії Габсбургів; ця назва спочатку вживалася у Східній Галичині та у Північній Буковині, а в кінці XIX ст. була прийнята у Закарпатті, витіснивши назви «руснацька / русняцька бесіда / мова / язик».
• «про́ста мова», що вживалася в середні віки щодо розмовної української мови, на відміну від літературних церковнослов'янської та книжної українсько-білоруської мови.
• «південноросійська», «південноруська», «южноруська», «югова-руська мова» — назви найчастіше використовувалися у Центральній та Східній Україні, а також у Східній Галичині.
• «угроруська» та «карпаторуська мова» до 1944 р. виключно на Закарпатті (паралельно з назвами «руська мова», «підкарпатське наріччя», «русинська мова», «руснацька мова» тощо).
• «козача», «рідна кубанська мова», а також «кубанське наріччя» / «кубанський говір» / «балачка» на Кубані (поряд з назвами «малоруська» та «українська мова»).
• іноді носіями української мови використовувалися назви «материнська мова», «народна мова», «простонародна мова», і навіть «російська бесіда» (на означення саме української, а не російської мови).

Іноземці також вживали такі назви :

• росіяни — «черкаська мова», «білоруська мова».
• поляки — «русинська мова».
• турки — «сарматська мова», «роксоланська мова»,

Назва «українська мова» вживалася, починаючи з XVI ст., на позначення мови козацьких земель. Перед тим мова, що тепер зветься українською, була відома найчастіше як «руська»^[45], однак ця назва почала вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, назва «українська мова» зрештою поступово перемогла в усіх українських регіонах.

Використання назви «українська мова» на Закарпатті

Останнім регіоном, де почали використовувати прикметник «український» на означення української мови, заміняючи назви «руська», «руснацька», «русинська бесіда» або «язик», стало Закарпаття^[46]. Одним з перших почав використовувати загальнонаціональну назву української мови Августин Волошин : у «Практичній граматиці русь­кого язика» 1926 р. він наголошує:

«

«Ся граматика подає правила нашого руського (мало­руського) литературного язика. […] Мы говоримо по-руськи. Наш народ жиє не лише на Подкарпатськой Руси, но и за Карпатами: в Галичині і на Україні. Зато наш на­род иншак зовеся українським. Наш народ числить сорок міліонів душ».

»

1932 р. очолювана Августином Волошиним «Учительська громада Підкарпатської Русі» у своєму «Статуті» записала спеціальний пункт, за яким «на Закарпатті урядова мова є українська». Міністерство внутрішніх справ Чехословаччини не затвердило цей «Статут», а саму вимогу вчителів краю квалі­фікувало як протизаконну.

Першим серед закарпатських поетів, що використовував прикметник «український», був В. С. Ґренджа-Донський, який з початку 20-их років почав писати на загальноукраїнські теми. З 1924 р. поет переходить на українську літера­турну мову, пов'язуючи до­лю Закарпаття з Великою Україною та закликаючи стати «в ряди під синьо-жовтим прапором», «щоб здобути Україні волю». У 1927 р. у поемі «Ми українці» В. Ґренджа-Донський пише :

«

Чим ми є, ми не ганьбимося. Знайте, ось чиї ми сини: Ми українцями звемося! А не русняцькі русини.

»

У «Маніфесті до українського народу Підкарпаття», виголошеного 17 жовтня 1937 р. з трибуни «Всепросвітянського з'їзду» в Ужгороді, зазначалося:

«

Ми не хочемо допустити того, щоби на нашій прадідній землі по інструкції відомих ворогів нашого народу і ворогів нашої республіки зробили з нас нігде не існуючий «карпаторусскій» народ, що числив би з одних 400—500 тисяч душ. […] Нема сумніву, що на Підкарпат­ській Руси не є двох народів. Нема тут жадних «русских», не є жадних маскалів, нема жадних «карпатороссів», а є лиш оден український нарід. Тому одному народові належить одна мова, одна культура і один правопис.

»

17 листопада 1938 р. Перша Центральна Українська На­родна Рада в телеграмі до центральної влади ЧСР проголоси­ла: «[…] наш народ є народом українським, а не русским, то є великоруським. Тому назва Підкарпатська Русь не відповідає дійсності». Було поставлено вимогу, щоб у новій конституції офіційною назвою Закарпаття була назва «Карпатська Україна». Від 23 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію у складі Чехословаччини. 30 грудня 1938 р. розпорядженням уряду Підкарпатської Русі, підписаного А. Волошиним, зазначалося:

«

«До дефінітивного становлення назви Підкарпатської Русі, по думці § 2, уживати також назви Карпатська Україна».

»

15 березня 1939 р. у Хусті було проголошено створення держави «Карпатська Україна»^[47], державною мовою оголошувалася українська мова. Від цього моменту назва «українська мова» щодо мови мешканців Закарпаття вживається офіційно. Другий раз назву Україна щодо Закарпаття було підтверджено на Першому з'їзді народ­них комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 р. в Мукачеві^[48].

Приклади мови

Цитати

Статус

Див. також Статус української мови.

Статус української мови в Україні

Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски… повинні писа­тися державною українською мовою…». У п. 3 проголошено: «мовою в діловодстві має бути державна українська»^[73][74].

3 січня 1919 р. Директорія видала закон про державну українську мову в УНР та про обов'язкове вживання української мови у діловодстві Української Академії Наук.

З втратою незалежності Української Народньої Республіки ці закони втратили силу.

21 вересня 1920 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову — її запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.

22 листопада 1922 р. ВУЦВК затвердив «Кодекс законів про народну освіту в УСРР», де сказано: «українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки».

1 серпня 1923 р. Раднарком УРСР видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз­виткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах йшлося про від­криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль­кості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на україн­ську мову тощо. На початку 30-х p.p. українізація по­мітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мо­ви й витіснення її російською.

15 березня 1939 р. українську мову було проголошено державною мовою Карпатської України^[75].

«

«1. Карпатська Україна є незалежна держава. 2. Назва держави є: Карпатська Україна. 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом Карпатської України, на чолі. 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. 5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта…». Закон від 15 березня 1939 р., ухвалений Соймом Карпатської України

»

1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мо­ви в Україні, а 28 жовтня 1989 p. прийнято Закон про мови в Українській РСР. Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, напів колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або ро­сійською». Це значною мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського на­роду, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

У Декларації про державний суверенітет України, прий­нятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 p., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його істо­ричної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ­ливостей, функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 p., Рада Міністрів УРСР ухвалила Державну про­граму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 p., яку не було виконано.

У відповідності до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України^[76] українська мова є єдиною державною мовою України.

«

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

»

Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року^[77] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

Не дивлячися на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року^[78], що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова).

Статус української мови в Придністровській Молдавській Республіці

У відповідності до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР^[81].

«

Стаття 12. Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам.

»

У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання і навчання^[82].

Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 р.

Українська мова поза межами України та Придністровської Молдавської Республіки

Поза Україною та ПМР статус української регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов» в Польщі, Румунії, Хорватії^[83] та Словаччині. На інших історичних українських територіях, які зараз знаходяться поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань в Росії) українська мова не має певного статусу.

Докладніше про вживання української мови в Румунії, Молдові, Словаччині, Росії, Болгарії, Польщі та Угорщині див. у статті Статус української мови.

Класифікація та коди мови

Див. також Слов'янські мови, Східнослов'янські мови.

Загальновизнана класифікація

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова:

• починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі (зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови),
• обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.

Особливі риси у порівнянні з іншими слов'янськими мовами

На фонетичному рівні:

• найбільша кількість фонем (47)
• найбільша вокалічність — «прозорість», милозвучність
• найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків.
• чітке розрізнення и та і на фонемному рівні

На морфологічному рівні:

• послідовне збереження флексій кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)
• паралельне використання флексій давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові)
• збереження паралельних форм творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

Українська мова виявляє свою специфіку на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.

Кодифікація українських діалектів в окремі мови

Українська мова має три групи діалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови (йдеться насамперед про поліську (західнополіську, ятвязьку) та русинську мови, а також кубанську балачку^[89]). Декілька південно-західних говорів було кодифіковано в русинську мову — кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою східнослов'янською або західнослов'янською (особливо бачванська русинська мікромова) мовою.

Коди мови

Українській мові присвоєно такі ISO 639 та SIL коди:

• ISO 639-1 — uk,
• ISO 639-2(T/B) — ukr,
• ISO 639-3 — ukr,
• код SIL — UKR.

У відповідності до стандарту ГОСТ 7.75-97, який є офіційним у Російській Федерації, Казахстані, Киргизстані, Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Узбекистані, Туркменистані та Білорусі, кодами української мови є укр та ukr, цифровим кодом є 720.

У відповідності до коду ISO 639-3 русинській мові, що її було створено на основі південнозахідних діалектів української мови, присвоєно код rue.

У відповідності до ISO 15924, кодом кириличної абетки, яка використовується для письма українською мовою, є Cyrl, цифровим кодом є 220.

Історія

Див. також Історія української мови.

Різні концепції історії української мови

Існували і існують різні взаємовиключні концепції історичного розвитку української мови. Нижче наведено декілька основних підходів до історії української мови^[91].

Мовознавці	Загальна характеристика концепцій	Спільні погляди мовознавців	Відмінне у поглядах мовознавців
Ю.Шевельов, О. Горбач, Г. Півторак, Ю.Карпенко, В. Німчук, О. Царук	Українські вчені-мовознавці, які обстоювали ідею самостійного розвитку української мови, а не її діалектного походження від російської мови.	1. Історія української мови починається від праслов'янської доби. 2. Існування спільно східно-слов'янського етапу в історії української мови. 3. Окремою є доба ХІ-ХІІІ (XIV) ст. 4. Окремою є доба XIV(XV) — XVІІІ ст. 5. Новоукраїнська доба настала в кінці ХІІІ ст. або на поч. XІХ ст. 6. Поодиноким є виділення індо-європейського та балто-слов'янського етапів. Проте період середньоукраїнської мови інтерпретується і звідси називається по-різному. Неоднаково іменується період нової української мови.	1. Ю. Шевельов наголошує на тому, що українська мова починає своє існування від VІІ ст. — протоукраїнська мова (VІІ-ХІ ст.). 2. За О. Горбачем, від 500/800-900/1000 рр. функціонує протосхідно-слов'янська доба, а українська мова виникає у її двох діалектах у ХІ/ХІІ-ХV ст. 3. За Ю. Шевельовим, доба нової української мови розпочинається в ХІХ ст., а за класифікацією В. Німчука — в ХVІІ ст. 4. Найбільш схожі класифікації Ю. Шевельова та Ю. Карпенка, але останній починає свою періодизацію від праслов'янської мови (кінець 2 тис. до н. е.) і виділяє період існування спільносхіднослов'янської мови (ІV-Х ст.) 5. О. Царук заперечує тріалістичний розподіл слов'янських мов, пропонуючи дуалістичну дистрибуцію, за якою українська мова більше наближена до польської, білоруської, а не до російської.
М. Максимович, П. Житецький, О. Потебня	Українські вчені-мовознавці ХІХ ст., вступали у дискусії з російськими мовознавцями, обстоюючи автохтонність української мови.	1. Українська мова почала формуватися на території Південної Русі у Х-ХІ ст. 2. Розвинулася з наріччя, на одне з яких розпалася спільноросійська мова у Х-ХІ ст. 3. У Київській Русі панував звуковий тип наріччя, характерний для Галичини.	За М. Максимовичем, час формування української мови — Х-ХІ ст., а за версією О. Потебні, розподіл руської мови відбувся перед ХІ ст.
М. Погодін, О. Соболевський	Російські вчені-мовознавці ХІХ ст. наголошували на тому, що в стародавньому Києві та на Київщині до татаро-монгольської навали мешкали росіяни.	1. До кінця ХІV ст. у Києві жили росіяни. 2. Київський говір належить не до української мови, а до російської. 3. Українська мова розвинулася від російської мови, почала самостійне існування з ХV ст.	—
Ф. Медведєв, М. Жовтобрюх, Ф. Філін	Радянські науковці, які висунули офіційну усталену концепцію радянської історіографії.	ХІV ст. — початок самостійної історії східнослов'янських народностей та їхніх мов.	М. Жовтобрюх наголошує на тому, що в межах єдиної давньоруської мови розвивалися з другої пол. ХІІ-ХІІІ ст. діалектні риси інших мов, як наслідок — відмежування північно-східної діалектної зони від південно-західної.
О. Шахматов, А. Кримський, Л. Булаховський	Учені-мовознавці ХХ ст. наголошують на розвитку української мови на основі російської.	1. Малоруська мова походить зі спільноруської мови. 2. Існував період східнослов'янської єдності. 3. Процес розпаду колишньої східнослов'янської єдності на діалекти, говірки.	1. А. Кримський називає українську мову південно-руською, формація якої починається у ХІІ ст. 2. За О. Шахматовим, українська мова виникає після розпаду давньоруської мови у ХІV ст., що було пов'язане з поділом Київської Русі на кілька князівств. 3. За періодизацією Л. Булаховського, існував період східнослов'янської єдності (ІХ-Х ст.), у А. Кримського — праруська єдність (до ІХ ст.), у О. Шахматова — спільноруська прамова.

Історія української мови

Період від ІІІ тис. до н.е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі

Виділення української мови з праслов'янської, різні погляди щодо існування спільної східнослов'янської мови

Див. також Прабатьківщина слов'янських народів.

Приблизно у ІІІ тис. до н. е. з індоєвропейської прамови виділилася праслов'янська (спільнослов'янська) мовна єдність. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

Українська мова, найвірогідніше, сформувалася на частині тієї території, яка є слов'янською прабатьківщиною. До VI ст. праслов'янська мова була єдиною, оскільки в усіх слов'янських мовах зафіксовано слова, запозичені з готської мови (піст, піп, хрестити). Після вторгнення гунів та аварів, слов'яни почали активно переселятися на нові землі : на Балкани, у Центральну та Північносхідну Європу. У період з VI до IX — X ст. говори праслов'янської мови стали окремими мовами.

Див. також Спільна східнослов'янська мова.

За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка у СРСР була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI—XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. чи XIV ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов'янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов'янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої «праруської» спільної мови не існувало. Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільноти в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

«

Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в IX-X віках увесь слов'янський схід, тобто [майбутні] народи український, російський та білоруський, але це було об'єднання виключно державне, політичне й у жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об'єднання належали й неслов'янські племена. [...] Ця єдність не була довгою, і в 1125 р., по смерті великого князя Володимира Мономаха, назавжди порвалася. [...] Народні мови [слов'янських племен Русі не] були однакові. Так літературне «вѧра» на півдні, тобто в Україні, вже в X-XI ст. вимовляли як «віра», а на півночі — «вєра». [...] Пам'ятки української мови дійшли до нас тільки з XI ст., які свідчать, що вже тоді, наша українська мова мала свої основні риси […]. І.І. Огієнко, український церковний і громадський діяч, митрополит, мовознавець, історик церкви

»

Розмовна мова Русі — один з етапів розвитку сучасної розмовної та літературної української мови. Літературні мови часів Русі (церковнослов'янська та давньокиївська писемно-літературна мови)

Див. також Церковнослов'янська мова, давньокиївська писемно-літературна мова та розмовна мова Русі, Церковнослов'янська мова, Давньокиївська писемно-літературна або давньоруська мова.

Разом з остаточним прийняттям християнства у 988 р., на Русі у якості літературної мови почала використовуватися церковнослов’янська мова — штучна південнослов'янська мова, створена Кирилом та Мефодієм на основі салунського діалекту македонської (болгарської) мови. Церковнослов'янська мова використовувалася у церковно-наукових і літературно-художніх жанрах. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови.

Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль):

• літургійні («Остромирове Євангеліє» 1056—1057 р.р., «Галицьке (Євсевієве) Євангеліє» 1144 р.);
• житійні («Житіє Феодосія Печерського», «Сказання про Бориса та Гліба»);
• проповідницькі («Поученіє Кирила Туровського», «Слово про закон і благодать» митрополита київського Іларіона).

Нерелігійні, насамперед офіційні тексти писалися іншою мовою, яка за традицією називається давньокиївською писемно-літературною або давньоруською мовою. Спочатку давньокиївська писемно-літературна мова була стильовим різновидом церковнослов'янської мови (середній стиль), але під впливом розмовної мови населення Русі вона поступово змінювалася, повільно віддаляючися лексично і граматично від церковнослов'янської.

Давньокиївська писемно-літературна мова вживалася :

• у науково-юридичній і канцелярсько-діловій сфері («Руська правда», грамоти з різних територій Русі, договори руських князів з іншими країнами);
• у літописній літературі («Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис»);
• у художній спадщині («Слово о полку Ігоревім»);
• в епістолярній спадщині (листи від Гостяти, листи від Михайла).

Саме у давньокиївській писемно-літературній мові, і меншою мірою у церковнослов'янських текстах, можна знайти елементи тогочасної розмовної мови (протоукраїнської мови), яка є попередницею сучасної розмовної та літературної української мови. Тексти повністю розмовною протоукраїнською мовою не записувалися.

Елементи розмовної мови Русі у давньокиївській писемно-літературній та церковнослов'янській мовах

Сучасні дослідники вказують на певні лексико-граматичні особливості текстів, написаних літературними мовами Русі, залежно від регіону створення (Галич — Володимир, Київ — Переяслав — Чернігів, Смоленськ — Полоцьк — Псков, Новгород, Рязань, Суздаль) ^[92]. Відмінності від стандартної церковнослов'янської мови свідчать про те, що, найпевніше, спільної розмовної мови за часів Русі не було.

У писемних текстах, які походять з південних регіонів Русі (з території поширення сучасної української мови), відзначають такі елементи розмовної мови тих часів:

• повноголосся (ворота, голова, полонені),
• закінчення -ові, -єві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (Дунаєві, Романові, королеві),
• кличний відмінок (Бояне, дружино, княже)

Елементи розмовної мови досить помітні у «Слові о полку Ігоревім», «Повісті временних літ» та «Молінні Данила Заточника», а також в інших творах давньої літератури Русі.

В «Ізборнику Святослава» 1073 року, який є майже тотожною копією болгарського оригіналу, зустрічаються такі змінені під впливом розмовної протоукраїнської мови слова ^[93]:

• жития (замість «житие»),
• чоловика (замість «человѣка»),
• уставивъ (замість «уставилъ»),
• помогає (замість «помогаетъ»),
• Володимиръ, Дмитрови, Попови Ивану (замість «Владимиръ», «Димитрию», «попу Ивану»),
• кличний відмінок — Свята Софиє, небоже.

О. М. Колесса у «Погляді на історію української мови» у 1924 р. подає такі найважливіші фонетичні і морфологічні риси староукраїнських пам'яток^[94]:

• наявність ы замість ъ після плавних л та р: яблыко («Житіє Савы», ХІІІ ст.), дрыва (галицька грамота з 1424 р.);
• злиття ы з и: прикриває, риба («Збірник Святослава» 1073 р.), бити замість «быти» (ХІІІ слів Григорія Богослова);
• жч замість жд: дъжчь замість дъждь («Галицьке Євангеліє» 1144 р.), дъжчю («Городиський Апостол» ХІІ ст.);
• закінчення дієслів третьої особи множини на -мо: прѣдступаіємо («Успенський Збірник», ХІІ ст.).

Сконстатувавши ці риси, О.Колесса зробив такий висновок:

«

Коли, отже, жива староукраїнська народна мова вспіла вже в ХІ ст. продертися через церковнослов’янську шкаралущу навіть до письменства, то в устах люду відокремилася вона від инших слов’янських мов, а також від предків мови старовеликоруської, неперечно далеко давніше, а найпізніше в VII або VIII ст.

»

Розпад Русі

У період з 1180 до 1240 р.р. у літературній церковнослов'янській мові Русі поширюються дезінтеграційні процеси. Продовжується формування протоукраїнських та протобілоруських діалектів, а також двох проторосійських наддіалектів, які згодом інтегруються у спільну російську мову, зокрема фіксується занепад ъ, ь (звуження голосних о, е в нових закритих складах, подвоєння приголосних в українській мові).

У цей період занепадає Київ, український мовний обшир на південному сході зменшується (Новгород-Сіверський, Переяслав, Кам'янець-Подільський), у Галицькому Пониззі (сучасні Буковина, Бесарабія, Західна Молдова, Буджак) різко зменшується україномовне населення, натомість продовжується колонізація Карпат.

Від цього періоду і до кінця XVIII ст. на Закарпатті, яке підпадає під владу Угорщини, як літературна замість церковнослов'янської починає використовуватися латина.

Стосунки церковнослов'янської та давньокиївської писемно-літературної мов висвітлювалася у працях В. І. Ламанського, М. К. Нікольського, С. П. Обнорського, І. І. Срезневського, О. О. Шахматова, В. М. Історіна. Загальна характеристика мовної ситуації в Україні часів Русі висвітлювалася в працях визначних українських учених Олекси Горбача, Степана Смаль-Стоцького, Агатангела Кримського, Іларіона Свєнціцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, Євгена Тимченка, Леоніда Булаховського, Василя Німчука, Григорія Півторака, Івана Ющука.

Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство

Літературна мова Великого князівства Литовського. Розвиток розмовної української мови

Після розпаду Русі українські землі було швидко захоплено Литвою та Польщею. У південній частині Галицько-Волинського князівства (у Галицькому Пониззі) у XIV ст. утворилося Молдавське князівство. Україномовне населення у більшій частині цієї нової держави було асимільоване, лише на півночі — у Північній Буковині та Північній Бесарабії — залишилися суцільні райони, де більшість мешканців складали україномовці.

У період від 1230-і р.р. до 1377 р. українські й білоруські землі «майже без опору були інкорпоровані до Литовської держави і взяли участь у державній адміністрації»^[95][96]. Наприкінці XIV ст. у Великому князівстві Литовському було 90% білоруського та українського населення, найвживанішою в усіх сферах життя стала літературна староукраїнська мова, що в той час офіційно називалася «руським єзиком», являючи собою суміш церковнослов'янської, розмовної старобілоруської та розмовної староукраїнської мов з окремими словами та зворотами польської та латинської мов. Паралельно з нею функціонувала і друга літературна церковнослов'янська мова. Розмовна мова українців відрізнялася як від «руського єзика», так і від церковнослов'янської мови.

«Руська мова» мала статус державної мови у Великому князівстві Литовському від другого видання «Литовського статуту».

«

А писар земский маєть по руску литерами й слові рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим єзыком и словы[97]

»

У XIV—XV ст. мова документів Великого князівства Литовського щораз більше наближувалася до української розмовної мови.І. Огієнко зазначав :

«

Значення т.зв. актової мови (тобто «мови документів») в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної[98].

»

Формування літературної мови українців відбувалося на основі двох діалектів: на полісько-волинській основі (літературна українсько-білоруська мова) у Великому князівстві Литовському та на покутсько-наддністрянській основі в Галичині та у Молдавському князівстві.

Богослужбові книги починають перекладатися «про́стою мовою», тобто мовою, максимально наближеною до розмовної української (наприклад, «Пересопницьке Євангеліє» 1556—1561 р.р., «Крехівський Апостол» 1560 р.). Ці переклади нагадують переклади Біблії польською та чеською мовами.

У цей час в Україні виникає друкарство, першими друкованими працями стали «Євангеліє учителноє» 1559 р. та «Острозька Біблія» 1580—1581 р.р.

Пам'ятки, написані простою мовою на народній основі, були надзвичайно строкатими у мовному плані.

Українська мова у Молдавському князівстві

Молдавське князівство утворилося практично повністю на землях південної частини Галицько-Волинського князівства, у Галицькому Пониззі. Більша частина слов'янського україномовного населення була асимільована новоприбулими румуномовними мігрантами з Трансильванії, однак на півночі, у Північній Буковині, збереглося автохтонне українське населення.

Русини-українці становили приблизно третину населення Молдавського князівства. Частина з них тут уціліли ще з часів Русі, інших господарі приводили як полонеників з походів на руські землі Польського королівства. Господар Молдови Штефан Великий, приміром, ходив під Коломию, Теребовлю і навіть Львів.

Офіційні документи й літописи аж до середини XVII ст. (до часів господаря Василіє Лупу) в Молдові вели літературною «руською мовою», тобто мішаною церковнослов'янською та староукраїнською мовою.

Молдавське письменство відчувало вплив старої української актової мови, адже молдавські господарі мали писарів (канцлерів) українського походження з числа буковинців. Ось для прикладу зразок мови молдавської грамоти: «… Герге, уставши ся з добрыми людьми, перепросилъ пана Костю, абы его простилъ на тое село и на домы, и панъ Косте ся смиловалъ на него…».

Л.Булаховський вважав найстаршими відомими пам'ятками, в яких відбилися основні особливості, що диференціюють українську мову, саме дві грамоти Молдавського князівства — 1360 і 1380 р.р.^[99]

Молдавське князівство, землі якого свого часу входили до Галицько-Волинської держави, успадкувало і ділову мову, разом з особливостями устрою та суспільної організації. Грамоти Молдавського князівства зайвий раз підтверджують, що значною мірою ця країна була спадкоємицею багатьох традицій Галицько-Волинської держави. Збереженню української мови як писемної сприяло й те, що серед населення князівства було, крім румунів, багато українців. Окремі волості були суцільно українськими, серед бояр і придворних молдавських князів теж було чимало українців. Є всі підстави вважати, що сам титул князів Молдови «господар» був запозичений з Галицько-Волинського князівства^[100]. Водночас Молдавське князівство підтримувало тісні культурні зв'язки з Волоським князівством (сучасна Південна Румунія), де в актах переважала церковнослов'янська мова з південнослов'янськими, навіть середньоболгарськими рисами. Окремі акти, які слідували цій писемній традиції, виходили також з канцелярії Молдавського князівства. У Молдавському князівстві у літургійній практиці вживалася церковнослов'янська мова, літописи писалися теж церковнослов'янською, в якій відчутні південнослов'янські елементи.

Період використання церковнослов'янської мови без запозичень зі староукраїнської мови

Від 1390 до 1550 р. до Києва було привнесено новий тип староболгарської мови. Ця нова тенденція мала на меті очистити староболгарську мову від будь-якого вкраплення до неї місцевих діалектів. Джерело цієї тенденції сягає священицького кола болгарського патріарха Тирновського (1370 — 1393 рр.) Євтимія^[101].

Коли після тривалої боротьби Болгарське царство було захоплено турками, освічені болгари стали шукати притулку в інших слов'янських країнах, де поширювали церковнослов'янську мову. В Україні київський митрополичий престол обійняв видатний болгарський церковний діяч Кипріян Цамблак (Цамвлак) (1375 р.), митрополитом київським і литовським 1415 р. став його родич Григорій Цамблак.

Повторне запровадження «чистої» церковнослов'янської мови мало свою релігійну філософію: по-перше, «літературна мова вважалася системою знаків, що виражали закінчену релігійну правду», у яку не всі мали право бути посвяченими; по-друге, ця мова була знаком чогось «поза суєтним світом і над ним»^[102]. Це означало, що «писемна мова відривалася від говірної… Всьому попередньому багатовіковому рухові від чужинецької (староцерковнослов'янської) мови до вироблення певного компромісу завдяки впровадженню місцевих особливостей давався зворотний хід».

Широке використання церковнослов'янської як літературної літургійної мови полягав у напрацюванні корпусу граматичних праць : у цей час було видано «Лексисъ…» (1596 р.) Л.Зизанія, «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлькованіє» (1627, 1653 рр.) П.Беринди, «Синоніма славеноросская» (2-а половина XVII ст.) Є.Славинецького, «Грамматіка славенскія правилное синтагма» (1619) М.Смотрицького. Піднесення церковнослов'янської мови мало визначальне ідеологічне значення: ця мова була своєрідним гаслом православ'я, одним із випробуваних знарядь боротьби за незалежність української культури від католицької експансії та ополячення. Висока філологічна освіченість українських книжників уможливила розвинути вчення про староболгарську мову і застосувати його для виховання народу. «Патос цього вчення полягав у тому, щоб церковнослов'янську мову урівняти у правах із стародавніми мовами — грецькою і староєврейською, які вважалися священними мовами, оскільки були першопочатковими мовами Біблії»^[103]. Підтвердженням цього стала Острозька Біблія 1581 р. з її послідовно староболгарським текстом без жодних елементів української народної мови. З богословського боку текст Острозької Біблії — це великий успіх, однак, з іншого боку, цей переклад зініційований кн. Костянтином Острозьким, «зафіксував дальший розрив між церковною (слов'янською) та літературною (напівнародною) мовою. А головне, церковнослов'янський текст цей не міг стати основою норми літературної мови на Україні»^[104].

Мови, які використовувалися у Речі Посполитій, з різною «гідністю»

У кінці XVI — і на початку XVII ст. основну роль почали відігравати п'ять мов із різними рівнями «гідности»: грецька, латинська, слов'янська (староболгарська), польська і руська. Якщо староболгарську мову як символ православ'я було протиставлено латинській — символу католицизму, то щодо руської простої мови знаменна перша теоретична і водночас практична спроба встановити її «гідність», а саме використовувати для апостольських цілей: проповідей у церквах, відтак в «Учительних Євангеліях», а згодом у перекладах Святого Письма.

Ідеологом «мовних гідностей» у цей час став видатний лінгвіст і релігійний діяч М.Смотрицький. Він встановив чітку ієрархію п'ятьох мов: грецька, латинська і староболгарська (слов'янська) мали повну «гідність» і утворили трійцю священних мов. Руську і польську мову мали використовувати у перекладах і роз'ясненнях для вигоди менш освічених людей. Закономірно й те, що в межах трьох священних мов М.Смотрицький надавав абсолютну перевагу грецькій мові і грецьким текстам.

В цей час Києво-Печерська Лавра стала осередком народної мови: проповідники промовляли лише українською, повчаючі читання у Церкві (Синаксарі) давали тією ж мовою, Євангеліє читалося українською, друкарня Печерська випустила багато книжок, написаних українською мовою^[105].

Переклади релігійних текстів XV — ХVI століття «про́стою мовою»

Намагання писати релігійні тексти «простою мовою» простежується в Україні у ХV ст. З того часу дійшло до нас близько тридцяти текстів. Відома, зокрема, списана в Кам'янці «Четья» з 1489 р., — прикмети живої української мови у ній очевидні. Ця пам'ятка відобразила «трансформацію церковнослов'янської мови в українську через насичення елементами української мови на різних рівнях»^[106].

У ХVI столітті в Україні помітно активізувалося релігійно-культурне життя. Саме на той час припадали перші спроби здійснити переклади «простою мовою» біблійних книг. У перекладах «простою мовою» біблійних текстів в Україні знаходимо церковнослов'янську лексику (переважно такі слова, яким важко було знайти відповідники), а також слова, що увійшли до сучасних української, білоруської, польської й навіть чеської мов, деякі діалектизми тощо.

Перша значна спроба на українсько-білоруському грунті здійснити переклад «простою мовою» біблійних книг та видати їх, належить білорусу Франциску Скорині. Зразком і орієнтиром для нього виступав чеський переклад Біблії 1506 року.

Пересопницьке Євангеліє стало один з перших перекладів новозавітних книг розмовною українською мовою. Робота над Євангелієм розпочалася у Дворецькому монастирі в 1556 р., а завершена була в 1561 р. у Пересопницькому монастирі на Волині. Переписувачем твору був Михайло Василевич, син протопопа з Санока в Галичині. Керував цією працею пересопницький архімандрит Григорій — освічена людина, знавець багатьох мов. Твір виконувався на замовлення княгині Анастасії-Параскевії Заславської. В основі мови Пересопницького Євангелія залишалася мова церковнослов'янська, трапляються у цьому творі польські та чеські слова, відчутний сильний вплив української народної мови ХVI століття. Переписувачi виявили чималий такт, сполучаючи українські розмовні елементи із церковнослов'янськими, можна твердити, що була зроблена спроба створити українську літературну мову, яка б могла функціонувати у сфері «високої» культури.

У 60-і роки ХVI ст. на Волині з'являються й інші переклади біблійних книг розмовною українською мовою. Ці переклади були пов'язані з польськими протестантськими впливами. Значну роль тут відіграла Радзивілівська Біблія. Як зазначає Дмитро Чижевський, саме вона помітно вплинула на появу т.зв. Крехівського Апостола — український текст цього перекладу був складений переважно на основі Радзивілівської Біблії.

Ще один волинський переклад новозавітних текстів розмовною українською мовою з'явився в 1581 році. Це — Євангеліє, перекладене в селі Хорошові (неподалік Кременця) місцевим шляхтичем Валентином Негалевським. Зразком для нього послужив польськомовний переклад Нового Завіту Марціном Чеховіцем, який був одним із ідеологів польського антитринітаризму (аріанства). У передмові до свого перекладу Євангелія В.Негалевський писав, що цю роботу він здійснив не з власної волі, а за намовою та заохотою багатьох учених і побожних людей, що люблять Слово Боже, але не вміють читати по-польськи, а по-церковнослов'янськи не зовсім розуміють. Із цих слів випливало, що на тогочасній Волині багато людей таки не знали ні польської, ні церковнослов'янської мов. А їхньою лектурою були тексти, писані розмовною українською мовою.

Розмовні українські говірки знайшли своє відображення також в Учительних Євангеліях кінця ХVI — початку ХVII ст. Пам'яткою розмовної української мови в її закарпатському варіанті стали т.зв. Нягівські Повчання, створені орієнтовно в середині 50-х рокiв ХVI ст.

Перший літературний твір, надрукований українською розмовною мовою, з'явився не в православному, а в протестантському середовищі. Цим твором стала п'єса «Трагедія руська». Побачила світ вона орієнтовно в 1609 — 1618 рр. в раківській друкарні протестантів-соцініан, що належала Себастіану Стернацькому. «Трагедія руська» так і не стала поворотним моментом у становленні української літературної мови на народній основі, оскільки православне духовенство було проти використання розмовної мови замість церковнослов'янської у богослужінні^[107].

Перший український словник

П. Беринда писав у передмові до «Лексикона…» :

«

[...] Церковнослов'янська мова вже настільки трудна, вже так мало її розуміють, що й сама церква українська стає немилою для її власних синів[108][109].

»

З віддаленням розмовної української мови від церковнослов'янської з'явилася потреба у перекладних церковнослов'янсько-українських словниках. Найбільш раннім з відомих перекладних церковнослов'янсько-українських словників є рукописний «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто» (укр. Словник з тлумаченням церковнослов'янських слів про́стою мовою). У 1884 р. його було опубліковано архімандритом Амфілохієм у «Читаннях у Товаристві історії та давностей російських при Московському університеті»^[110]. У передмові до публікації архімандрит Амфілохій писав, що він придбав у торгівця давніми книгами Г. Шишкова Острозьку Біблію (1581 року), яка привертає увагу поясненнями XVII ст. на полях змісту деяких глав з біблії, окремих думок та слів тощо.

«У кінці біблії», — пише Амфілохій, — „на 7-ми вплетених аркушах написаний примітний словник, названий укладачем «Лексисъ, съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто». Власник цього примітного рукопису, судячи з численних приписок на полях…, жив у західних губерніях…“. Амфілохій правильно відзначив, що «цей словник є чи не найдавнішою спробою українського азбуковника»^[111]. Українська мова названа «про́стою мовою».

«Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто» не становить закінченої праці. В ньому чимало слів залишилось без перекладу з невідомих причин. На відміну від попередніх словників, де церковнослов'янські слова тлумачилися тією ж церковнослов'янською мовою, у «Лексисі …просто» вперше слова розташовані за абеткою, щоправда алфавітний порядок витриманий лише щодо початкової літери. Над реєстром поданий загальний підзаголовок «пословенску», над перекладною частиною — «просто».

Реєстрове церковнослов'янське слово перекладається одним, зрідка кількома українськими словами або пояснюється словосполученням. Наприклад: блюдо — укр. миса; брашно — укр. покормъ; бронѧ — укр. панцырь; внѣ — укр. на дворѣ; врачъ — укр. лѣкарь, докторъ; вѣтвиıє — укр. голье, розки; дѣтище — укр. дѣтина, лѣтъ 6; голо(т) — укр. вода змерзлая, гололидица; десная — укр. мѣстце правое тощо.

Першим українським друкованим словником є церковнослов'янсько-український словник Л. Зизанія, що вийшов у 1596 р. у Вільні під назвою «Ле́ксис Си́рѣчъ Рече́нїѧ, Въкра́т(ъ)цѣ събра́н(ъ)ны. И из слове́(н)скаго ѩзы́ка, на про́сты(й) Ру́скій Діѧле(к)тъ Истол(ъ)кова́ны» (укр. Словник, тобто зібрана невелика кількість слів, витлумачених з церковнослов'янської мови про́стим руським діялектом) у книжці, що починається букварем «Наука ку читаню и розумѣню писма слове(н)ского. ту ты(ж) ω ст̃ой тройци, и ω въчловеченїи г(с)дни» (укр. Наука про читання і розуміння письма церковнослов'янського, і тут таки про Святу Трійцю та про те, як Господь втілився у людині) і різними молитвами. Після «Лексиса» йдуть твори С. Зизанія «Изложеніε ω православной вѣрѣ» (укр. Виклад про православну віру), більшу частину якого становить «Ω свѧтой тройци» (укр. Про Святу Трійцю) і «Ω въчловеченіи Гос(ъ)под(ъ)ни» (укр. Про те, як Господь втілився у людині).

Реєстр «Лексиса» Л. Зизанія налічує 1061 слово церковнослов'янської мови. Лаврентій Зизаній розташував реєстрові слова в такому алфавітному порядку: А, Б, В, Г, Д, Є, Ж, З, І, И, К, Л, M, H, O (разом з Оу, тобто У), П, Р, С, Т, Ф, X, Ω, Ц, Ч, Ш, Щ, Ю, Я, V, що дещо нагадує послідовність розташування літер у грецькій абетці.

Церковнослов'янські слова перекладаються українською літературною мовою другої половини XVI ст. Між церковнослов'янською й українською мовами проведена виразна межа — церковнослов'янські слова та форми в перекладній частині зустрічаються дуже рідко. Значну кількість слів перекладної частини становлять українські народні слова й вирази, які живуть і в сучасній мові: абїє — укр. заразъ; безуме(н) — укр. дуре(н); бедро — укр. бокъ; кличъ — укр. крикъ, гукъ, верескъ; лысть — укр. лы(т)ка; мѣлъ — укр. вапно, крейда; негли — укр. заледвѣ, ачей; нѧдро — укр. пазуха; пѣте(л) — укр. когутъ, пѣве(н), петухъ; ропщу — укр. нарѣкаю; свѣдительствоую — укр. свѣдчу; юноша — укр. парубо(к) младенецъ; зѣница — укр. зѣ(н)ка, чоловѣчокъ; щапство — укр. чѧ(ч)ка (пор. суч. цяцька) тощо.

Зараз примірник «Лексиса», оправлений разом з «Грамматікою словенскою» Л. Зизанія, зберігається в Державній публічній бібліотеці ім М. Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі.

Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита

Українська мова після Люблінської унії 1569 р.

При укладанні Люблінської унії 5 червня 1569 р. на вимогу української шляхти було зазначено: «На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи»^[112]. Цей акт підписав король Сигизмунд II Август. Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися ужиття. Наприклад, із 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 рр., було 130 — польською мовою, 25 — змішаною польською і латинською, 13 — змішаною українською і польською, 3 — українською, 1 — латинською.

Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у «Заповіті» шляхтича, каштеляна брацпавського і городничого володимирського Василя Петровича Загоровського. У липні 1577 року, потрапивши до татарського полону у Криму, він передав своїй рідні «Заповіт», що ходив по руках волинської шляхти:

«

Кгды теж дітям моїм Бог милостивий дасть по семи літ, маєт ее милость пани дядиная моя дьяка добре ученого й цнотливого способити, або того Дмитра дьяка, што в мене служил, зьєднавши в дому моєм або в церкви светого Ільї, у Володимирі, их руское науки в письме светом дать учити й, не пестячи їх, пилне й порядне до науки приводити... А коли їм Бог милостивий дасть в своєму язику руском в писме святом науку досконалую тогда мается милость; пани дядина моя, бакаляра статечного, котрий їх би науки латинского письма добре учити мог, им зьєднавши в дому моем велил би учить... Также аби письма своєго руського і мовенья руськими слови й обичаєв цнотливих і покорних руських не забивает...[113]

»

Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614 р., а потім у 1619, 1623, 1648 р.р. вийшов польською мовою. У1696 р. Варшавський Сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: «Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати»^[114].

Наукове обґрунтування полонізації у XVII ст. не відрізнялося від пізнішої русифікаторської концепції Погодіна. Полонізований і покатоличений молодий князь Острозький переконував представників львівського православного братства^[115][116]:

«

Українці – то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою [православною вірою]. В ній [тобто в схизмі] вони і досі скніють, хоч ойчизна [Польща] і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків.

»

Чужомовна стихія проникла і до інтелектуально-духовної верстви суспільства, що підтверджує факт творення панегіричної релігійно-духовної та полемічної літератури православними діячами по-польському. Особливо це стимулювала і уяскравила Берестейська унія. Серед авторів, що писали польською, були М.Смотрицький, С.Косів, П.Могила, Л.Баранович та ін. Руським, себто українським у них є лише релігійне питання, яке вони захищають… Цьому є виправдання: використання мови ідеологічного супротивника було зумовлене, передусім, бажанням донести до релігійних опонентів свою позицію. Так формувалася особлива роздвоєна національно-культурна свідомість української еліти з орієнтацією на польську культуру. Слушно зазначає М.Грушевський: українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, якими забезпечували їх уряди^[117].

Від часу входження українського мовного простору спочатку до складу Литовської держави, а потім до Польщі, частина української людності, зокрема бояри, що стали шляхтою, зреклися тубільної мови і засвоїли польську як мову літературну — і письмову, і розмовно-побутову. Зрозуміло, що за таких обставин до української мови активно входили полонізми, латинізми, германізми. Зросла роль латинської мови, «… бо вона в Польщі скрізь була потрібна, і її навчали […] в нашій Київській Академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії»^[118]. Однак попри це, знаковість Х\/ІІ ст. в іншому:

• у наповненні української мови народними лексико-граматичними структурами і витворенні «простої мови», як називали її сучасники;
• у її широкому територіальному поширенні;
• у набутті статусу офіційної за Гетьманату;
• у спробах її першої лексико-граматичної кодифікації.

Мова зростала через широке творення адміністративно-правової і суспільно-політичної лексики, що зумовлено розширенням кола ділових документів не тільки у судових та інших державних установах козацької держави, але й у культурно-освітніх осередках. Зокрема, про це свідчать ділові документи Львівського Ставропігійного братства, збірник актових документів Волині й Наддніпрянщини, приватне листування урядових осіб, передусім І.Мазепи та І.Самойловича^[119].

На цьому ґрунті з'явилася художня література різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині — І.Жоравницького та О.Копоть «Хто йдеш мимо, стань годину…» (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили громадянську силу правдивого народного слова. Поезія таких їхніх наступників, як Г.Смотрицький, К.Зіновієв, Т.Ставровецький, К.Сакович, Т.Земка та інші ставала полем для невпинного сходження народної мови. Саме на цю пору припадає зародження української прози у формі проповідей, серед яких знакова збірка Й.Галятовського «Ключь разумінія» (1659), де автор обстоює спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: «Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишь на казаню…»^[120]. Вагома кількість «абстрактної лексики і запозичених слів у його творах дає підстави говорити не тільки про багатство української мови другої половини XVII ст., не тільки про інтелектуальний рівень письменника, але й про інтелектуальний потенціял народу та життєздатність його мови, яка спроможна ввібрати й пристосувати запозичені слова»^[121]. Й.Галятовський так удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Продовжувачами його мовної традиції були А.Радивиловський і Д.Туптало — їхня творчість активно працювала на зміцнення суспільної позиції української літературної мови.

Особливе місце у пропагуванні живого народного слова посідала давня драматургія: інтермедії до драми Я.Гаватовича (1619), «Христос Пасхон» (1630 р.) А.Скульського, «Слово о збуренні пекла». Піднесенню авторитету й престижу тодішньої української і староболгарської мов особливо сприяли щойно створені лексикографічні й мовознавчі праці. Вони, всупереч юридичним і політичним утискам польської влади, лінгвістичне узаконювали незворотність українського мовотворчого процесу, а незабаром і державотворчого через національно-визвольні змагання козаччини 1648 — 1654 рр. Найвищим досягненням української лексикографії був «Лексиконъ славеноросскій й йменъ тлькованіє» (1627 р.) П.Беринди. За суттю — це диференційний церковнослов'янсько-український словник із 7 тисячами статей і 1400 онімами. Перекладна частина праці — одне з найбагатших зібрань української лексики кінця XVI — початку XVII ст.

Оформлення південно-східного наріччя

У боротьбі з татарами і турками сформувалася самостійна військово-політична сила — козацтво. На Січ активно мігрувало українське населення Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Поділля, північної Київщини.

Ю. Шевельов в «Історичній фонології української мови» писав: «На відзисканих землях спостерігалася велика строкатість, оскільки серед поселенців були носії всіх можливих українських говірок, як південно-західних, так і північних, а поза тим — білоруської, польської та (нехай на меншу міру) багатьох інших мов, від татарської до німецької чи литовської. З взаємодії цих діалектів і мов, серед яких, утім, український елемент мав величезну перевагу, постали південно-східні говірки, що їхні прикмети, викшталтувані в 2-й пол. XVI ст. та в XVII ст., зазнали тільки незначних зміну XVIII — XIX ст.»^[122].

Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Московія (Царство Російське) та Російська імперія

Гетьманщина

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. у Гетьманщині стали широко використовувати просту мову в документах центральної та місцевої влади. Українською провадили свої записи органи місцевого самоврядування та суди, українська стала офіційною. Не зважаючи на це, престиж польської мови навіть на тих землях, де порушилися політичні зв'язки із Польщею, не був підірваний. Польську вживали як писемну навіть представники вищого православного духівництва, наприклад Л.Баранович. Не виходили з моди й полонізми у мові освічених верств суспільства.

Події ХVІ — ХVІІ ст. призвели до того, що українською стали говорити різні стани, включаючи гетьманів, старшину, козаків і селян. Польськомовне населення було винищене, або виїхало за межі України. Повсякчасна небезпека та безлад випродукували «мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя». Це яскравий приклад незбіжностей мовної і суспільної синусоїд розвитку, де мова заступає відсутність розпанаханої на частини української держави і стає символом її неподільності. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на розлогих новозаселених землях. А звідси — найважливіший парадоксальний висновок, на якому наголошує Ю.Шевельов:

«

Мовна єдність народу збереглася й посилилася скоріше не всупереч драматичним історичним подіям, а завдяки їм. Політична незалежність (чи боротьба за неї) зазнала краху, й культурний розвій загальмувався, проте мовна єдність зміцнилася.

»

Правобережжя

Події українсько-польської війни на тривалий час призупинили процес полонізації. Тепер для самої Польщі на порядку денному постало питання збереження власної державності. Тому аж до межі XVІІ-XVIII ст. полонізаційні процеси були досить слабкими. Стимулювали їх стабілізація польської влади в Галичині та на Правобережжі й повернення шляхетських порядків. 1696 року, ліквідовуючи наслідки козаччини, за ухвалою польського сейму в судах і установах Правобережної України запроваджувалася польська мова. Поновилися й утиски православної церкви — у 1760-х рр. у Київському і Подільському воєводствах лишалося 20 православних парафій.

Полонізація українців не припинялася, незважаючи на поступовий наступ на саму польську державність. 1789 року розпорядженням «Едукаційної комісії» польського сейму закрили всі українські школи. Польський тиск призвів до такої ворожнечі українців та поляків, що під час відомих польських повстань зазнали невдачі усі спроби шляхти залучити до боротьби з російськими військами українських селян. Російська влада після придушення польського повстання 1830 р. на Правобережжі розігнала всі польські установи і виселила більшість шляхти. У мовному питанні повністю виключалася польська, натомість у державних, судових, освітніх закладах впроваджувалася російська — полонізація змінилася русифікацією^[125].

Східна Галичина

Західна Україна, котра потрапила під владу Австрії, також не уникала продовження процесу полонізації. Адже Відень для утримання своєї влади на Галичині робив ставку на лояльність поляків, тому не зважав на польські утиски українців. Якоїсь української освіти в Східній Галичині практично не існувало. Українську мову можна було почути лише в однокласних парафіяльних школах, запроваджених австрійцями у 1774 р. За межами початкової освіти мова навчання була якщо не німецькою, то обов'язково польською. Проте в 1817 р. поляки прибрали до своїх рук всі школи Західної України, остаточно витіснивши з освіти українську мову.

Австро-угорський імператор Йосип II низкою реформ значно полегшив становище західних українців. Це стосувалося як соціального становища українського селянства, так і неприпустимості релігійних утисків греко-католицької церкви з боку поляків. У 1784 р. він заснував у Львові університет, де для українських студентів, зважаючи на їхнє переважне незнання латини й німецької, організували окремий «Студіум рутенум». Тут предмети викладалися штучною мовою, котра поєднувала церковнослов'янську з місцевою українською говіркою. Тим не менше, завдяки цьому закладові українці отримали можливість познайомитися із здобутками західноєвропейської культури та науки. «Студіум рутенум» практично нагадував окремий український інститут при Львівському університеті, де діяли філософський і богословський факультети.

У 1808 році «Студіум рутенум» закрили. Наступники Йосифа II його політику здебільшого не підтримували.

У 1848 р. серед інших вимог українців до австрійської влади було запровадження в школах і адміністративних установах Східної Галичини української мови. Подією став вихід того року україномовного тижневика «Зоря Галицька». З часом Габсбурги були змушені піти на значні поступки полякам — намісник Галичини поляк А.Голуховський послідовно розширював польський вплив, замінюючи німецьких чиновників поляками, розширюючи вживання польської мови у школах. З 1869 р. польська мова остаточно закріпилася в якості офіційної мови освіти й адміністрації провінції. Полонізація українців сягнула таких масштабів, що Голуховський спробував покінчити з українством у Львівському університеті, перевів україномовні видання на латинську абетку, намагався накинути греко-католицькій церкві римський календар.

Закарпаття

Число українських початкових шкіл з 479 у 1874 р. було зведено нанівець до початку XX ст. Україномовні видання зникли. Опір мадяризації чинили окремі особи. Серед них був і Августин Волошин, практично все життя якого пройшло під знаком цієї боротьби.

Русифікація та утиски української мови в Московії та Російській імперії

• 1627 р. — указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. У Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського^[126][127].
• 1677 р. — Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.
• 1689 р. — синод російської православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.
• 1690 р. — московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.
• 1693 р. — лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
• 1709 р. — указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
• 1720 р. — указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, на Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.
• 20 грудня 1720 р. — Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «в усіх монастирях, що залишаються в Російській державі, продивитися та вилучити давні грамоти та інші куртіозні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні та друковані [українською мовою]».
• 1721 р. — наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у «синодальну контору» для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
• 1724 р. — друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з російськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
• 1729 р. — наказ Петра І про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
• 1740 р. — російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.

Переписи 1740 — 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

• 1748 р. — наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
• 1750 р. — після скасування «Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ» у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час 'розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви', опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
• 1755 р. — наказ Синоду Києво-Печерській лаврі перекласти російською мовою 'Четьї-мінеї' Св. Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.
• 1763 р. — указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
• 1764 р. — скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
• 1765 р. — ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
• 1766 р. — Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
• 1769 р. — Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
• 1782 р. — Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
• 1784 р. — Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
• 1785 р. — наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
• 1786 р. — Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
• 1789 р. — у Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано 'Порівняльний словник усіх мов', у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.
• 1811 р. — закриття Києво-Могилянської академії.
• 1847 р. — розгром Кирило-Мефодіївського братства.
• 1853 р. — покалічено видання «Літопису» Грабянки.
• 1862 р. — закрито українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу '0снова'.
• 1863 р. — Валуєвський циркуляр (рос. Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.): «[…] ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, […] наріччя їхнє, що його вживає простий народ, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі».

«

Попередні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи Південної Росії, тепер же прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, й ті з них, що прагнуть здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення письменності й освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій тощо. [...] Навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоросійської мови ніде не дозволене; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в друку. Вони доволі ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їхнє, що його вживає простий народ, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж та, що зараз складається для них деякими малоросами, й особливо поляками, так звана українська мова. [... Окрім того] київський генерал-губернатор вважає небезпечним і шкідливим випуск у світ перекладу малоросійською мовою «Нового Заповіту», що розглядається нині духовною цензурою. [...] міністр внутрішніх справ визнав за необхідне [... дозволити до друку] тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити.

»

• 1864 р. — тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ з Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
• 1869 р. — законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.
• 1876 р. — Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав.

«

[...] Не допускати ввезення у межі Імперії, без особливого на те дозволу Головного Управління у справах друку, будь-яких книг, що видаються за кордоном малоросійським наріччям. Заборонити в Імперії друк, на тому самому наріччі, будь-яких оригінальних творів чи перекладів, за виключенням історичних пам'яток, але з тим, щоб і ці останні, якщо [вони] належать до усної народної словесності (як-от пісні, казки, приказки), видавалися без відступлення від загальноросійської орфографії (тобто не друкувалися так званою «кулішівкою»). [...] Заборонити також будь-які на тому самому наріччі сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання (як такі, що мають наразі характер українофільських маніфестацій). Подтримати газету «Слово», що видається у Галичині в напрямку ворожому українофільському, назначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію [збоку дописано: «1000 крб. з сум III жанд., до тексту [...] не вводити, а лише мати на увазі»], без якої вона не може продовжувати існування і повинна буде припинити [діяльність]. [...] Посилити нагляд з боку місцевого учбового начальства, щоб не допускати у початкових училищах викладання будь-яких предметів малоросійським наріччям. [...] Звернути серйозну увагу на особовий склад викладачів в учбових округах Харківській, Київській та Одеській, вимагаючи від попечителів цих округ іменного списку викладачів з позначкою про благонадійність кожного щодо українофільських тенденцій та тих, що позначені як неблагонадійні чи сумнівні, перевести у великоросійські губернії, замінивши уродженцями цих останніх. [...] Визнавалося б корисним взяти за загальне правило, щоб в учбові установи округ: Харківської, Київської та Одеської призначити викладачів переважно великоросіян, а малоросіян направляти до учових закладів С.-Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ.

»

• 1881 р. — закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
• 1888 р. — указ Олександра ІІІ «Про заборону вживання в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».
• 1889 р. — у Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
• 1892 р. — російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
• 1894 р. — заборона ввезення українських книг з-за кордону.
• 1895 р. — заборона української читанки та українських книг для дітей.
• 1903 р. — на відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
• 1905 р. — Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
• 1906 і 1907 р.р. — закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
• 1908 р. — указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
• 1910 р. — указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
• 1914 р. — указ Миколи І про заборону української преси.

Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.

Перший друкований твір народною українською мовою

«Енеїда» І. П. Котляревського (1798, 3 частини; 1842 — повне посмертне видання) стала першим великим твором загальнонаціонального значення нової української літератури, написаним народною мовою. Взявши за основу сюжет однойменної поеми Вергілія, Котляревський у традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників.

Слід зазначити, що твори, написані українською народною мовою, існували і розповсюджувались в Україні ще до «Енеїди» І. Котляревського, на початку XVIII ст. Ці тексти були переважно світського змісту: про кохання (щасливе та нещасливе), про побутові проблеми, про житейські стосунки. Такі переважно ананімні вірші своїм стилем, мовою і поетикою часто нагадують українські народні пісні (напр., «Пѣснь о свѣтѣ» О. Падальського, «От нещасной долѣ» і ін. Є також значна кількість авторських і безіменних бурлескних віршів та діалогів (різдвяні та великодні вірші), інтермедії та інтерлюдії, сатиричні вірші і оповідання, які написані українською народною мовою^[128].

Перша граматика української мови

Див. також Граматики української мови.

Олексій Павлович Павловський, автор першої друкованої граматики живої народної української мови, написаної 1805 р., але виданої 1818 р. в Санкт-Петербурзі під назвою «Граматика малоросійського наріччя» (рос. Грамматика малороссійскаго наречія), а також важливого для її розуміння «Додатку до Граматики малоросійського наріччя» (рос. Прибавленія къ ГрамматикѢ малороссійскаго наречія) (1822), є одним з перших мовознавців, що заклали наукове підґрунтя для усвідомлення української мови як самостійної й рівноправної серед інших слов'янських мов^[131]. В українському мовознавстві їй передували граматики учнів Львівської братської школи (1591 р.), Лаврентія Зизанія (1596 р.), Мелетія Смотрицького (1619 р.), Івана Ужевича (1643 р.), але всі вони в традиціях тогочасної філології пояснювали церковнослов'янську мову переважно в порівнянні з канонічними латинською і грецькою. Лише написана латинською мовою «Грамматика словенская…» І.Ужевича охарактеризувала граматичну будову староукраїнської книжної мови, яку в той час називали «простою мовою». Однак з огляду на призначення, обсяг, зміст і структуру саме праця О.Павловського вважається першою науковою граматикою нашої мови, бо в ній системно аналізується фонетична, граматична й частково лексична та фразеологічна будова народної української мови, на базі якої вже тоді активно розвивалася сучасна літературна форма.

У «Граматиці» О. Павловський серед іншого стверджує, що «малоросійське наріччя» є таким, «яке є практично справжньою мовою» (рос. которое составляетъ почти настоящій языкъ), та інші досить об'єктивні й сміливі як на той час дефініції національно-мовних реалій. Такі погляди не могли сподобатися владі й офіційним інституціям самодержавної Росії, зокрема її Академії Наук: як наслідок, надіслана О.Павловським ще 11 березня 1805 р. граматика з супровідним листом до Російської Академії хоч і була розглянута без особливих критичних зауважень по суті, але рекомендації до друку так і не отримала. Праця була опублікована лише 1818 р. у приватній типографії В. Плавільщікова.

Сама «Грамматика малороссійскаго наречія» є відносно невеликою за обсягом книгою — всього понад 120 сторінок. Вона включає: вступ, що називається «Вместо предисловія»; частину першу «О буквахъ и о произведеніи словъ», присвячену питанням фонетики й морфології української мови; частину другу «О сочиненіи и о стихотворстве малороссійскомъ», в якій подається короткий словник з найуживанішими словами, природничою термінологією, християнськими іменами, фразеологізмами й приказками, а також окреслюються питання синтаксису й наводяться уривки з розмовного мовлення та фольклору; узагальнення, поміщені під назвою «Общія замечанія». Її фактичний матеріал і життєвий досвід автора свідчать, що граматика написана на базі південно-східних говірок тодішньої Київщини.

О. Павловський переконливо підтверджується відокремленість «малоросійського наріччя» від російської мови загальноукраїнськими фонетичними, граматичними й лексичними ознаками та одиницями. Серед них відзначимо:

• характерні для української мови чергування приголосних, що виникли ще в праслов'янську добу внаслідок так званої другої палаталізації (пом'якшення) задньоязикових: рука — руці, нога — нозі, заверуха — заверусі;
• звук «і» на місці «о» в новозакритих складах, у тому числі і в назві Бігъ, що розвинулася із староукраїнського Богъ;
• згадувані форми давального відмінка на -ові/еві на зразок панові, коневі, які в сучасній українській літературній мові стали для відповідних іменників чоловічого роду основною нормою;
• збережений в українській мові праслов'янський з походження кличний відмінок, який у граматиці О.Павловського називається «звательным» і подається після знахідного: грубо, пане, панове, дурне або дурню та ін;
• використання специфічно українського суфікса -енко для творення патронімійних назв людей і прізвищ з первісним значенням недорослості на кшталт Грыценко, Хведоренко, Онопріенко, Карпенко, Павленко;
• відповідний склад характерних для української мови власних імен людей та їх неофіційних форм: Горпына, Горпыночка — Агрипина; Грыцько, Грыцыкъ, Грыць — Григорій, Дмытро, Дмытрыкъ, Дмытрусь — Дмитрій та ін.;
• великий прошарок специфічно українських лексем і фразеологізмів: борошно, вирій, пугач, «бісыка пускать», «куры строить», «баба зъ воза, кобылі легше» та ін.;
• переважне використання на місці поширених у російській мові дієприкметників сполучень із займенників і дієслівних форм: Подай, панычу, мыні тую свічку, що на столі стоїть;
• специфічні за фонетичними, лексико-граматичними й стилістичними ознаками уривки українських розмовних текстів і народної творчості та ін.

Наступні граматики української мови у Східній Україні з'являються лише після революції 1905 р., хоча в Західній Україні, яка була в цей час під владою Австро-Угорщини, вийшли у світ українські граматики І. Могильницького (1822—1824), М. Лучкая (1830), Й. Левицького (1834), Й. Лозинського (1846), Т. Глинського (1845), Я. Головацького (1849), П. Дячана (1865), С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера (1893) та ін.

Перший сучасний підручник української мови

«Граматка» Пантелеймона Куліша, надрукована у 1857 р., є одним з перших підручників сучасної української мови^[132].

До середини ХIХ століття в тій частині України, яка знаходилася в Російській Імперії, не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. У 40—60-х роках ХIХ століття в Україні розпочалося національно-культурне відродження, одним з виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл для навчання грамоти дітей і дорослих, які не відвідували державних (російських) шкіл. Такі недільні школи розпочали з'являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859—1860 роках вже було 68 недільних шкіл. Викладачами шкіл були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. У недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: закон божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося українською мовою, тому виникла потреба в українських підручниках.

«Граматка» П. Куліша стала першим букварем, за яким українці могли навчатися рідною мовою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення україномовних букварів та арифметик для недільних шкіл на початку 60-х років ХIХ ст. приступили Т. Шевченко, М. Максимович, К. Шейковський, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, Ю. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.^[133]

У «Граматці», як і в «Записках про Південну Русь» (рос. Записках о Южной Руси), П.Куліш впроваджував новий фонетичний правопис (згодом його назвали «кулішівкою»), який мав важливе значення у встановленні сучасної української орфографії. Оскільки «Граматка», як зазначав сам автор, призначалася не тільки для дітей, а й для всіх тих, хто не мав початкової шкільної освіти, він подав різні методичні поради. Вони написані просто і докладно, з використанням народно-розмовної лексики.

«

Скілько ні есть у насъ по Вкраіні граматокъ і букварівъ, то всі вони не годятця намъ для первоі науки письменства, , бо печатані не нашою мовою, а черезъ те всяка дитина довго нудитця надъ книжкою, поки навчитця иноязичниі слова розбірати...Треба учить дітей письменства такъ, щобъ дурно часу не гаявши, швидко зрозуміла дитина науку читання, а до сёго найперша помічъ – щобъ граматка зложена була рідною Украінською мовою. Навчившись читать по-своёму, усяке розуміе и Церковну, и Московську печать, тогді й нехай беретця за які хотя книги. Отсе жъ напечатана така Граматка. Учачись читать, не буде тутъ спотикатись дитина на слова иноязичниі; а витвердивши іі добре здобуде на ввесь вікъ собі користи. Передмова до «Граматки» П. Куліша

»

Підручник складається двох основних частин. Перша частина — власне граматика, а друга — початки арифметики. Спочатку пропонується вивчити азбуку, що складається з 36 графічних знаків. Також подаються різні набори літер — друковані великі літери (прописна азбука), маленькі друковані літери (стрічна азбука), маленькі писемні літери (крива азбука).

У «Граматці» автор аналізує деякі українські звуки, що відрізняються від російських:

«

1) У нашій мові буква Г иногді вимовляетця твердо, отъ якъ у слові ганокъ, або гузъ; то въ таких случаяхъ треба писати Латинську букву велику G, або малу g , именно –gанокъ, gузь, Gанжа Андиберъ. 2) Буква Ы въ нашій мові лишня, бо въ насъ не говорять такъ твердо, якъ Московські люде, ты, вы, мы, або столы, бабы, а мякше; тимъ и доволі зъ насъ букви И для всякого такого слова, якъ криниця, каплиця, и доволі букви І для всякого такого слова, якъ жінка, сіно. Буква Ы поставлена въ азбуці тілько на те, що вона есть у Церковних книгах, а затимъ и въ старосьвітському письмі. 3) Буква Е вимовляетця въ насъ твердо въ словах небо, тебе, а въ словах корінне, щасте м’якше; то слова сиі й пишуться для сёго оттакъ: коріннє, щастє. 4) Букви ѣ у насъ у мові не чутно, а на місто іі вимовляетця І. Тутъ вона въ азбуці оставлена ради Церковного язика.

»

Цікаво, що переважна більшість термінів і номенклатур, що їх використав П. Куліш у «Граматці», функціонує в сучасній українській літературній мові (наприклад, мова, склади, азбука, дума, віршъ, законъ, судъ, добутокъ, наука, прості числа, множиме, урокъ та ін.). Деякі з них зазнали фонетико-морфологічних змін (наприклад, табличка помножения — таблиця множення, поділъ — ділення, ділитель — дільник та ін.), окремі терміни не вживаються (наприклад, справа — у значенні математична дія, язикъ — у значенні мова та ін.).

Т. Г. Шевченко — творець нової української літератури та української літературної мови

Основи нової української літературної мови заклав І. П. Котляревський. Однак виникнення і остаточне сформування нової української літературної мови не було раптовим, миттєвим явищем. Літературний, мовотворчий процес формування нової української літератури і літературної мови тривав майже півстоліття і закінчився літературно-мовною діяльністю Т. Г. Шевченка^[134].

І. Огієнко в своїй праці «Історія української літературної мови»^[135] сказав про це таким чином :

«

В історії розвою української літературної мови Шевченко закінчив ту добу, що розпочалася Котляревським і велася його наслідувачами. Він став синтезою цієї мови і він же поставив її на добру путь дальшого розвою. По Шевченкові хоч і ще й сперечаються за межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях ширшого літературного розвою.

»

Українська мова у XX ст.

Українська мова на початку XX ст.

• 1903 р. — у Відні Британське Біблійне товариство надрукувало Біблію українською літературною мовою під назвою «Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською». Переклад зробили П. О. Куліш та І. П. Пулюй. Деякі частини переклав І. С. Нечуй-Левицький (після смерти П. Куліша). Це перше повне видання Біблії українською мовою. Було кілька перевидань, останнє, і перше в Україні, 2000 р.^[136][137]
• 1904 р. — у Львові надруковано «Руську правопись зі словарцем», що її схвалила Філологічна секція НТШ. Чимало правил є чинними й сьогодні^[138]. У Чернівцях надруковано практичний «Русько-німецький словарь» отця Омеляна Поповича (близько 25 000 слів). Словник перевидавали для шкільного вжитку декілька разів^[139].
• 1905 р. — створено перші товариства Просвіта в Центральній та Східній Україні: 8 жовтня 1905 р. — Катеринослав (Д. Яворницький, В. Біднов, Д. Дорошенко та Н. Дорошенко), 25 листопада 1905 р. — Одеса (І. Луценко, М. Комаров, І. Липа, С. Шелухін, А. Ніковський, М. Слабченко), травень 1906 р. — Київ (Б. Грінченко, Т. Коваленко, М. Лисенко, Ф. Красицький, Ф. Матушевський, М. Старицький, Леся Українка, С. Єфремов, В. Дурдуківський). Загалом було створено близько 40 Просвіт. Поставали Просвіти і поза територією України: на Кубані (Краснодар, Темрюк, Майкоп), у Новочеркаську, в Баку, у Владивостоку. Діяльність всіх Просвіт на території Російської імперії припинено адміністративними методами 1910—1911 р.р.^[140] Створено організацію народних вчителів Галичини й Буковини «Взаємна Поміч Українського Вчительства».
• 18 лютого 1905 р. — загальні збори Імператорської Академії Наук схвалили записку «Про відміну утисків малоруського друкованого слова» (рос. Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова). Її склали Ф. Корш (загальний погляд і розвиток українського письма) та О. Шахматов (філологічні аргументи). В березні її надруковано накладом 150 примірників. Українській переклад (В. Гнатюк) надруковано в «Літературно-науковому віснику» (т.30, 1905) та окремою відбиткою. В Росії невідомий видавець опублікував її (з дозволу Академії) 1910 року.^[141]
• 17 жовтня 1905 р. — набули чинности «Тимчасові правила про друк» (рос. Временные правила о печати), що скасували закони 1876 та 1881 р.р. і попередню цензуру. Діяльність української преси та книговидання узаконено, як один з різновидів «друку інородницького» (рос. печати инородческой)^[142].
• 1906 р. — вийшов перший український словник чужих слів В. Доманицького «Словарик пояснення чужих і не дуже зрозумілих слів» (близько 1500 гасел)^[143].
• 15 вересня 1906 р. — початок видання в Києві єдиної у підросійській Україні щоденної української газети «Рада». Видавав і фінансував її Євген Чикаленко. Проіснувала до 2 вересня 1914 р.^[144]
• 1907 р. — у Києві почато видання «Словаря украинского языка», що його «зібрала редакція журналу Кіевская Старина, упорядкував з додатком власного матеріялу Борис Грінченко» (завершено 1909 року). Словник містив понад 68 000 слів з тлумаченнями. Крім літературних джерел, великою мірою використано чисто народний матеріял з етнографічних записів і збірок з усієї української території. Цей словник є видатною лексикографічною працею, що й дотепер не втратила цінности. До того ж його видання зіграло виняткову роль у впорядкуванні українського правопису. Правопис «Словаря» був прийнятий в усіх українських виданнях і в головних рисах зберігається й сьогодні. Багаторазово перевидавався^[145]. У Чернівцях почато видання «Латинсько-українського словника» Юліяна Кобилянського (завершено 1912 року)^[146].
• 29 березня 1908 р. — тридцять сім членів Державної Думи подали проект «Про мову викладання у початкових школах місцевостей з малоросійським населенням» (рос. О языке преподавания в начальных школах местностей с малорусским населением), де пропонували від 1908/09 навчального року ввести в початковій школі навчання рідною мовою. Проект не дістав підтримки.
• 1910 р. — у Києві почав виходити часопис «Світло», перший в Центральній та Східній Україні педагогічний журнал українською мовою^[147]. В Чернівцях видано «Словник чужих слів. 12 000 слів чужого походження в українській мові» Зенона Кузелі та Миколи Чайківського (перевидання — Київ-Лейпціг, 1918 р.). У додатку наведено «Чужі слова та звороти, що пишуться латинськими буквами» з українськими відповідниками^[148].
• 20 січня 1910 р. — міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін своїм циркуляром наказує губернаторам не дозволяти створювати «інородницькі товаства, у тім числі українські та єврейські, незалежно від мети, що ними ставиться» (рос. инородческие товарищества, в том числе украинские и еврейские, независимо от преследуемых ими целей). Після цього практично всі «Просвіти», окрім відділів у Катеринославський губернії, закрито^[149].
• 1912 р. — у Чернівцях видано «Німецько-Український словник» Володимира Кміцикевича й Спілки (нім. Deutsch-Ukrainisches Woerterbuch) за редакцією Зенона Кузелі^[150].
• 1913 р. — у Києві відбулася таємна нарада представників термінологічних гуртків. Українське Наукове Товариство в Києві перебрало на себе координацію всієї української термінологічної справи. Всі матеріяли — кілька тисяч карток з записами сільськогосподарської, природничої, технічної термінології — гуртки передали до УНТ в Києві^[151].
• 1914 р. — у Вінніпегу видано «Кишеньковий англо-український і україно-англійський словарець» М. Ясенівського.
• 21 липня 1914 р. — у Російській Імперії закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України^[152].
• Cерпень — вересень 1914 р. — успішний наступ російських військ у Галичині, Буковині та Лемківщині. Генерал-губернатором Галичини призначено графа Г. Бобрінського. Він ясно і відверто висловив свою програму:

«

Східна Галичина та Лемківщина з давен — корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, отже влаштування їхнє має бути засноване на російських началах. Я вводитиму тут російську мову, закон і влаштування.

»

• 6 вересня 1914 р. — закрито «Просвіту»^[153].
• 1917 р. — у Вінніпегу видано «Кишеньковий словар англійської та української мови» Є. Козловського.

Рішення російської «Імператорської академії наук» 1905 р. щодо окремішності української мови

Дискусії навколо української мови точилися на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів, у приватному листуванні в Російській імперії у XIX — на початку XX ст. Участь у ній взяли як українські вчені, так і російські, частково — польські та інші славісти, але найактивніше і найбільше полемізували М.Погодін і М.Максимович, О.Соболевський і А.Кримський, С.Булич, Т.Флоринський та К.Михальчук і В.Науменко.

На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов'янських мов, зокрема російської та польської. На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М.Максимович, К.Михальчук, О.Огоновський, О.Потебня, І.Франко, О.Метлинський, В.Науменко та ін.), так і російські науковці (С.Булич, Т.Флоринський, І.Срезневській, М.Погодін, О.Соболевський, О.Шахматов та інші). Деякі російські вчені, зокрема О.Шахматов, П.Лавровський, Ф.Корш, прагнули об'єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов'янських мов. Представники офіційної науки, зокрема С.Булич, Т.Флоринський, М.Погодін, О.Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя «загальноросійської мови» (рос. общерусского языка), відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед — духовної культури. Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф.Міклошич та В.Ягич.

Намагання представників російської офіційної науки розглядати українську мову як діалект «загальноросійської мови» сприяли появі урядових указів про обмеження українського друкованого слова. Українська мова надовго була витіснена з усіх сфер суспільно-політичного життя українського народу. І тільки заходами прогресивних російських діячів, у тому числі О.Шахматова, Ф.Корша, Ф.Фортунатова, знято ці дискримінаційні щодо української писемно-літературної мови царські заходи.

Дискусія навколо української мови сприяла з'ясуванню питання про її походження, дослідженню писемних пам'яток. Представники офіційної філології намагалися довести, що розпад «загальноросійської мови» стався лише у XII—XIV ст. Українські мовознавці М.Максимович, О.Потебня, О.Огоновський, А.Кримський у своїх працях переконливо показали старожитність української мови, самостійний її розвиток з XI ст. Об'єктивно підходив до з'ясування генезису української мови і О.Шахматов, на думку якого окремі відмінності в «загальноросійській мові» проявляються вже в XI ст. Під час дискусії була повністю відкинута як антинаукова теорія, що її висунув М.Погодін, а підтримав О.Соболевський, про пізніше заселення земель Києва та Київщини вихідцями з Карпат. М.Максимович, О.Котляревський, А.Кримський та ін., російський лінгвіст О.Шахматов були переконані в тому, що українці проживали на землях Подніпров'я здавна. Ряд дослідників не лише визнавали старожитність української мови, але й писали про її вплив на розвиток російської та польської мов (М.Костомаров, П.Куліш, М.Колесов, І.Могильницький).

У ході полеміки доведено спроможність української мови бути мовою науки, освіти (І.Франко, Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, Є.Тимченко, В.Науменко, М. Грушевський), усупереч твердженням представників царської офіційної науки (С.Булича, Т.Флоринського та ін.). Дискусії, що велися протягом XIX — поч. XX ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що підтвердила Російська академія наук^[154].

18 лютого 1905 р. російською «Імператорською академією наук» було видано «Записку про відміну утисків друкованого малоруського слова» рос. («Об отмене стеснений малорусского печатного слова») — вона являла собою ґрунтовний науковий аналіз в історичному розрізі ситуації, пов'язаної з розвитком і забороною українського друкованого слова. Поява «Записки …» була викликана вимушеним напередодні революційних подій 1905 р. зверненням комітету міністрів Російської Імперії до академії наук з метою мати «достатні фактичні відомості» (рос. достаточные фактические сведения) щодо ситуації з україномовним друком.

Для розгляду цього питання в січні 1905 р. було створено комісію під керівництвом академіка Ф. Є. Корша. Пропозиції членів комісії, викладені в «Записці …», стосувалися необхідності відміни абсурдних заборон українського друку, українська мова була ледь не вперше в Російській імперії названа окремою від російської мовою. Не зважаючи на це, царська бюрократія у вересні 1905 р. все одно заявила про «несвоєчасність» скасування цензурного указу 1876 р.^[155]

Уперше «Записка …» опублікована окремим виданням у 1905 р. приватним видавництвом, перевидана у 1910 р.

Українська мова у Східній Галичині

Від 1340 до 1772 року Східна Галичина входила до складу Польщі. Цей період характеризується відсутністю українських шкіл, на відміну від Великого князівства Литовського українська не була мовою двору, науки, суду, права та дипломатії. За словами Йосипа Лозинського, українська мова «з високого становища була загнана під селянську стріху»^[156].

Після приєднання Галичини до Австрії у 1783 р. з дозволу цісаря Йосифа ІІ було відкрито духовну семінарію з українською мовою викладання у Львові. У цьому ж році був відкритий Львівський університет, де викладання велося латиною та німецькою мовою. У 1787 р. було відкрито «Руський інститут» (лат. Studium Ruthenum) — філософсько-богословський заклад для українців для підготовки сільських священників. Цей заклад проіснував до 1808 р. Після смерті Йосифа ІІ у 1790 р. українське відродження поступово почало згасати.

У 1829 році в газеті «Czasopismo naukowe księgozbioru imienia Ossolińskich» було надруковано статтю І. Могильницького «Rozprawa o języku ruskim» — скорочений переклад його праці «Вѣдомость о Рускoмъ языцъ». Ця стаття мала великий резонанс, оскільки її автор першим заявив про самостійність української мови, що в своїй праці досить переконливо й довів.

І. Могильницький вважав, що писемна, літературна мова повинна відрізнятися від простої народної мови, тобто дотримувався теорії про два стилі. Окрім того, на території Східної Галичини функціонували кілька українських говорів, зокрема гуцульський, лемківський, бойківський, покутський та наддністрянський. Через те більшість мовознавців схилялися до формування літературної мови не на основі якогось з цих діалектів, а використовуючи багату літературну спадщину церковнослов'янською мовою.

Помітною працею з проблем української мови була українська граматика Йосифа Левицького, написана німецькою мовою та видана в 1834 р. Автор знайомив європейського читача з особливостями української мови, однак у книзі була представлена не справжня українська мова, якою розмовляли українці, а сурогат, мішанина старослов'янських, українських, великоруських і польських слів.

Подією великої культурологічної ваги став вихід у світ у 1837 році літературного альманаху «Русалка Днѣстровая», створеного «Руською трійцею» — Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Альманах був написаний простою народною українською мовою з використанням фонетичного принципу письма та «гражданського» шрифту, що сприймалося як виклик усталеній системі.

Паралельно з проукраїнським рухом у Галичині існував «москвофільский» напрямок. Починаючи з другої половини 50-их років особливо виділялося «Погодінське коло», що його очолив історик Денис Зубрицький. «Москвофіли» зневажливо ставилися до української мови, називаючи її мовою черні, «простолюдина пасічника Грицька», «пастуха Панька» тощо. Іван Франко назвав діячів «москвофільського» напрямку «твердорусами» та засуджував їхню позицію.

На початку 60-х років, після смерті Тараса Шевченка, в Галичині зароджується на противагу москвофільському рух «народовців», які обстоювали народну мову. У 1863 р. виходить брошура М. Лаврівського «Кілька слів на часі!», яка була написана фонетичним правописом і народною мовою. Визначною подією в культурному житті Галичини була поява на початку 60-х років граматики української мови Михайла Осадци. У таборі народовців, які обстоювали народну мову, найбільш активними були син Маркіяна Шашкевича Володимир, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Даниїл (Данило) Танячкевич, Михайло Осадца, Юліан Лаврівський, Іван Жуківський, Степан Качала, Анатоль Вахнянин, Михайло Глинський та інші. Рух і вплив народовців посилився з відкриттям 8 грудня 1868 р. товариства «Просвіта».

Омеляном Огоновським у 1880 р. було написано граматику української мови німецькою «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache». У ній правильно характеризувалася українська мова, її фонетичні та граматичні особливості. У книзі він зіставляє українську мову з російською, розкриває основні риси української, показує її переваги над російською.

Боротьба за народну мову проходила з перемінним успіхом. Разом з москвофільськими виданнями («Слово» тощо) існували видання народовські («Вечерныци» — до 1863 р., «Мета», «Нива», «Русалка»). У 1886 р. вийшов «Малоруско-німецкий словар» Євгена Желехівського, виданий за фонетичним правописом, який отримав назву «желехівка».

Суттєво вплинув на формування літературної української мови в Галичині І. Франко.

90-ті р.р. XIX ст.. позначені дискусією щодо загальноукраїнських норм літературної мови між письменниками Східної та Західної України. Східноукраїнські письменники назагал не сприймали галицького варіанту літературної мови. Ще в 1863 р. М. Костомаров у листі до О. Кониського писав:

«

«А що про Червону Русь пишете, так вона не єдиним правописом одрізнилася од нас, але й мовою, нехай вона до нас прихиляється, а не ми до неї. Самі розумні русини так говорять».

»

Борис Грінченко у 1891 р. у «Правді» надрукував статтю під назвою «Галицькі вірші», в якій він звинувачував галицьких письменників у надмірному вживанні полонізмів. Його підтримав А. Кримський, М. Школиченко, В. Самійленко. Різку відповідь на цю статтю дав І. Франко, якого підтримали Н. Кокорудз, І. Верхратський (Лосун) та ін. З іншого боку М. Грушевський був категорично проти ігнорування галицького варіанта літературної мови:

«

Ігнорувати цю культурну мову, вироблену такою тяжкою працею кількох поколінь, відкинути і спустити на дно і пробувати незалежно від тієї «галицької» мови створювати нову культурну мову з народних українських говорів наддністрянських чи лівобережних, як дехто хоче тепер,- це був би вчинок страшно шкідливий, помилковий, небезпечний для всього нашого національного поступу. І ті… що осуджують, цураються, паплюжать, дискредитрють цю культурну мову, роблять погану послугу українству…

»

Мовна політика Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР та ЗУНР

• 7 березня 1917 р. — на засіданні Української Центральної Ради ухвалено, що «мовою, якою Рада має звертатись, є мова українська»^[159].
• 28 березня 1917 р. — російський Тимчасовий Уряд ухвалив дозволити викладання української мови в школах Київської навчальної округи. У початкових школах дозволено навчання українською мовою, а російська ставала обов'язковим предметом від другого класу. В учительських семінаріях заведено курси української мови, літератури, історії й географії. У високій школі засновано кафедри української мови, літератури, історії та права.
• 30 травня 1917 р. — доповідна записка Тимчасовому урядові та виконавчому комітетові Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів з питань автономії України містила вимогу:

«

[...] 7. Визнану Тимчасовим урядом українізацію початкової школи треба перенести і на середню та вищу школу як відносно мови, так і дісциплін навчання. 8. Відповідальні посади як гражданської, так і духовної адміністрації на Україні треба заміщати особами, що користуються довір’ям населення, говорять його мовою і знайомі з його побутом.

»

• літо 1917 р. — «Товариство Шкільної Освіти» видало невеличкими брошурками проекти термінології з географії, граматики, аритметики, геометрії, алгебри. До осені 1917 р. відкрито 53 українські середні школи, зокрема 3 українські гімназії в Києві.
• осінь 1917 р. — створено термінологічні комісії при Міністерствах Юстиції, Судових Справ, Шляхів, Військовому, Департаменті Професійної Освіти Міністерства Народної Освіти, Головній Санітарній Управі Міністерства Справ Внутрішніх (пізніше — Міністерство Здоровля).
• 18 вересня 1917 р. — Генеральний Секретаріят ухвалює постанову, де зазначено:

«

Мова українська має повне право офіціально вживатися поруч з мовою російською, при забезпеченні язикового права меншостей. [...] Діловодство у Секретаріяті провадиться мовою українською.

»

• 1918 р. — Термінольоґічна Комісія Природничої Секції Українського Наукового Товариства видала «Словник української физичної термінольоґії» — окрему відбитку з I тому «Матеріялів до української природничої термінольоґії».
• 9 лютого 1918 р. — опубліковано «Закон Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері». У п. 3 проголошено:

«

Мовою в діловодстві має бути державна українська.

»

• 20 квітня 1918 р. — Центральна Рада затвердила Конституцію УНР і обрала президентом Михайла Грушевського. Конституцію написано українською мовою, проте в ній нічого не сказано про права української чи будь-якої іншої мови.
• 29 квітня 1918 р. — міністр освіти проф. М. Василенко подав план роботи Міністерства, що передбачав українізацію школи, заснування Української Академії Наук і Національної бібліотеки.
• 5 травня 1918 р. — Міністерство освіти затвердило «Найголовніші правила українського правопису», що їх запропонував Іван Огієнко та схвалила правописна комісія. Правопис надруковано в журналі «Вільна українська школа» (1919 — ч.10) та видано окремим відбитком у Києві 1919 року.
• 5-12 липня 1918 р. — засновано "Термінологічну Комісію при Природничій Секції Київського Наукового Товариства". Першим головою Комісії став Павло Тутковський, потім — Олександр Яната. Серед джерел, що їх комісія мала використовувати, фігурують, зокрема, матеріяли «Львівського Наукового Товариства», галицькі шкільні підручники, праці Івана Верхратського та інших галицьких науковців. Отже, комісію від самого початку зорієнтовано на вироблення загальноукраїнської наукової термінології.
• 3 (чи 18) січня 1919 р. — Директорія видала закон про державну українську мову в УНР та про обов'язкове вживання української мови у діловодстві Української Академії Наук.

«

Про державну мову в Українській Народній Республіці І. Державною мовою в Українській Народній Республіці вважається українська мова. Через те вона обов’язкова для вжитку в армії, фльоті і всіх урядових та загальних громадських публічно правних установах. ІІ. Приватним особам дозволяється звертатись до цих установ на їх мовах.

»

• 17 січня 1919 р. — Міністр освіти проф. І. Огієнко запровадив до шкільного вжитку в усій Україні «Головніші правила українського правопису», що їх схвалила спеціальна комісія.
• 15 лютого 1919 р. — ЗУНР ухвалено «Закон про українську мову в держав­них установах», водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державни­ми властями^[160].
• 22 травня 1919 р. — вперше в історії на храмове свято в Миколаївському (Військовому) соборі в Києві Всенічну та Літургію правлено українською мовою. Композитор М. Леонтович написав музику на літургійний текст і сам диригував хором. Цей день вважають днем народження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Київський єпископ Назарій (Блінов) покарав священиків, що брали участь у цих відправах: їм заборонено правити службу Божу.
• друга половина 1919 р. — під час окупації України Добровольчою армією генерал Май-Маєвський видав наказ № 22 з забороною давати українським школам будь-яку допомогу з державних і земських скарбниць. «Товариство Шкільної Освіти» перебрало керівництво всім шкільництвом, оборону його перед владою і матеріальне забезпечення (з добровільних внесків українських громад, насамперед української кооперації).

Міжвоєнна Польща (Східна Галичина)

Одразу після збройного розгрому Західно-Української Республіки й остаточного закріплення польської влади, на Західній Україні поновився наступ на українську мову. У 1924 р. — через чотири роки по закінченні війни на Сході — Польська республіка видала закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах та судах на підвладних полякам українських землях. Міністр освіти С.Грабський здійснив реформу освіти (lex Grabski), витіснивши українську мову з шкіл. Якщо в 1922—1923 навчальному році в Східній Галичині існували 2532 українські школи, то в 1929—1930 їх залишилося 749.1 У 1937 р. їх залишалося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до 8(!). На рівні середньої освіти становище було ще гіршим: 1931 року одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, одна українська — на 230 тис. українців^[161].

У Львівському університеті ліквідували українські кафедри, а самих українців намагалися туди не допускати. Коли ж українські викладачі та студенти влаштували свій власний неофіційний «таємний» університет у Львові, польські націоналісти за підтримки офіційної влади почали його погроми. Це тривало кілька років, доки читати лекції українцям українською мовою стало неможливо навіть в умовах підпілля. Проте в 1920—1925 рр. тисячі студентів встигли хоча б частково одержати українську вищу освіту. У період свого розквіту «таємний» університет включав 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів.

Щоб розділити українців, польська влада розпочала пропаганду серед карпатських гуцулів, лемків та бойків ідеї про їх окремішність від решти українського народу. Відповідно робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову. Тим часом на Холмщині та Поліссі влада перевела на польську мову управління православною церквою, богословську освіту і навіть богослужіння.

• 1920 р. — в Західній Україні видано «Словник польсько-український і україно-польський» Іларіона Свенціцького.
• 1920 р. — засновано просвітнє товариство «Рідна Хата» на Холмщині та Підляшші.
• 31 липня 1924 р. — за проєктом Ст. Ґрабського (міністра освіти Польської республіки 1923—1926 рр.) прийнято закон (lex Grabski) про обмежене вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. Українські школи ставали українсько-польськими; вибір між польською та українською мовами робили на підставі референдумів батьків. Результат: у 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, у 1937/39 їх лишилося 352.

Міжвоєнна Румунія (Буковина та Буджак)

1919 року повної румунізації зазнали 38 українських шкіл, 1920 — ще 84. Серед перших були українські гімназії в Чернівцях, Кіцмані та Вижниці, де готували національно свідомі педагогічні кадри. За ними повністю було румунізовано місцеві ремісничі школи, а також Чернівецький університет^[162]. У 1924 р. було видано закон, згідно якого всі румуни, які «загубили материнську мову» [тобто українці], мають давати освіту дітям лише в румунських школах. Буковина з австрійських часів мала автономію та широку систему україномовного шкільництва — до 1927 р. усе це було ліквідовано. Міністерське розпорядження від 31 грудня 1929 р.дозволяло лише кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців (це положення було скасовано у 1933 р.). 9 вересня 1934 р. всіх українських вчителів, які вимагали вивчення української мови, спеціальним розпорядженням міністерства виховання Румунії звільнили з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу».

Міжвоєнна Чехословаччина (Закарпаття)

Мовна політика чеької влади щодо мовних прав українців суттєво відрізнялася від політики СРСР. Польщі та Румунії. Уряд підтримував українське шкільництво. В 1938 р. у Закарпатті працювало 469 народних, 138 фахових і 23 городянські школи, де домінувала українська мова. Крім того, діяли 5 українських гімназій і 4 вчительські семінарії^[163]. Історик О.Субтельний наводить трохи інші дані: 851 українська початкова школа й 11 гімназій.

• 1920 р. — засновано товариство «Просвіта» в Ужгороді на Закарпатті. Діяло до 1939 р.

Становище української мови в УСРР / УРСР та СРСР

Див. також Русифікація.

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 р. та відродженням української державності, була перервана окупацією України радянськими військами у 1919—1920 р.р. Встановлення радянської влади відновило панівне становище російської мови в Україні^[164]. Російською мовою велося діловодство партійних і державних установ, нею друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція у 1919—1923 р.р. була переважно російською^[165]. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 р. декретом Ради Народних Комісарів УССР від 27 липня 1923 українізація^[166] шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 р. на державний апарат, велася важко, при опорі з боку росіян або зрусифікованих представників інших національностей. Незабаром темп українізації був значно послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У в постанові від 19 квітня 1927 р. вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930 р., у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) та визнати її неактуальною. 1932—1933 р.р. українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс^[167]. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 р.р. М. Скрипник вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

• 1919 р. — після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів.
• 9 березня 1919 р. — Третій З'їзд Рад (УСРР) прийняв постанову про викладання в школах української мови, історії та географії України^[168].
• 3 грудня 1919 р. — за поданням Леніна прийнято резолюцію ЦК РКП(б) і VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». Основою цієї постанови були «Тези з українського питання» Х. Раковського, де обґрунтовано неодмінність дальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, проте за умови об'єднання в одному центрі оборонного й господарчого апарату. Ленін виніс тези на розгляд від свого імені. Документ містив пункт, від якого пізніше почалася політика коренізації: Члени РКП(б) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою.
• 1920 р. — у Києві надруковано «Російсько-український медичний словник. Матеріяли до Української медичної термінології». за редакцією М. Галина. Словника перевидано в Києві 1994 р. У Катеринославі надруковано «Словник української мови» Дмитра Яворницького (т. I, А-К, близько 8 200 слів), що мав бути доповненням до «Словаря …» Грінченка і містив лише слова, що їх в цьому словнику не було, або що мали інші значення.
• 4 травня 1920 р. — постанова Наркомату Освіти УСРР про викладання українських дисциплін у вчительських семінаріях і на вчительських курсах.
• 21 вересня 1920 р. — Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила декрет про українську мову. Українську мову запроваджено як предмет у школах і введено до вживання в державних закладах та установах.
• 29 листопада 1920 р. — спільне зібрання Академії наук схвалило «Найголовніші правила українського правопису» (доповнені й упорядковані, здебільшого А. Кримським, Головніші правила …). Правила затвердив народний комісар освіти УСРР Гринько. 1921 р. правопис видано в Києві окремою брошурою.
• 3 березня 1921 р. — П'ятий з'їзд Рад схвалив роботу Народного Комісаріяту Освіти (НКО), спрямовану на усунення національної ворожнечі і на розвиток української мови як мови більшості трудящих України.
• 30 травня 1921 р. — на спільному Зібранні Української Академії Наук затверджено створення «Інституту Української Наукової Мови» (ІУНМ).
• 31 жовтня 1921 р. — Всеукраїнська православна церковна рада проголосила створення Української Автокефальної Православної Церкви. Першим єпископом УАПЦ став протоієрей Василь Липківський. Однією з головних ознак УАПЦ стала рідна мова в усіх ділянках конфесійного життя. Українська літературна мова залунала в храмах.
• 1922 р. — на початку року ліквідовано усі «Просвіти» в Україні (на червень 1921 р. — 4822 товариства, читальні, будинки «Просвіти»). Ліквідація «Просвіт» на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
• 13 березня 1922 р. — набрав чинності «Кримінально-процесуальний кодекс», де в ст. SS22 сказано, що легальні процеси провадяться «однією з двох державних мов, українською або російською».
• Осінь 1922 р. — другий секретар КП(б)У Дмитро Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур»: російської — революційної, передової, пролетарської і міської та української — контрреволюційної, відсталої й сільської. У цьому двобої українській культурі належало поступитися й загинути.
• 22 листопада 1922 р. — ВУЦВК затвердив Кодекс законів про народну освіту в УСРР, де сказано:

«

Українська мова як мова більшости населення України, особливо на селі, і російська мова як мова більшости населення в містах і загальносоюзна мова, мають в УСРР загальнодержавне значення і повинні викладатися у всіх навчально-виховних закладах Української Соціялістичної Радянської Республіки.

»

• 17-25 квітня 1923 р. — ХІІ з'їзд РКП(б) прийняв резолюцію з національного питання. Проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».
• 22 червня 1923 р. — напередодні та під час роботи пленуму ЦК КП(б)У українська меншість партії боролася за справжнє впровадження політики українізації у щоденне життя; зокрема висунуто вимогу визнати українську мову, нарівнi з російською, державною мовою в Україні. На засіданні прелімінарної комісії ця пропозиція пройшла більшістю голосів попри протести Г. Петровського та М. Фрунзе, проте на загальній сесії її відкинули і термін «державна мова» замінили на «дві загальновживані мови».
• 27 липня 1923 р. — Декрет РНК УРСР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ».
• 1 серпня 1923 р. — постанова ВУЦВК та РНК УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». В ній сказано:

«

Мови всіх національностей, що є на території України, оголошуються рівноправними… Відповідно до переважного числа населення, що говорить українською мовою, вибрати, як переважаючу для офіціальних зносин, українську мову. Діловодство в губерніальних і окружних органах провадиться переважно українською мовою, за винятком тих місцевостей, де абсолютна або відносна більшість населення належить до іншої національності.

»

• 1924 р. — У Києві видано Нариси з історії української мови О. Шахматова та А. Кримського.
• 12-16 травня 1924 р. — VIII конференція КП(б)У. Виступ Е. І. Квірінґа, де він посилався на поширену серед партійців (українців серед них було 33%, а в ЦК КП(б)У — менш ніж 16%) думку, що треба припинити українізацію національних меншин та міського пролетаріату в Україні.
• 1925 р. — видано «Український правопис». Він містив Найголовніші правила, що їх видала Академія наук, з деякими додатками М. Грунського та Г. Сабалдиря.
• 1926 р. — Раднарком видав книжку декретів і директив «Українізація радянських установ» (Декрети, інструкції і матеріяли. — Ч.2). Вона містила текст «Положення про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури». Державні службовці повинні були цілком перейти на українську мову або піти з посад.
• 30 березня 1926 р. — початок таємного готування «контрукраїнізації». Створено обіжника ГПУ «Про українську громадськість» (рос. Об украинской общественности), де сказано, що українізацію використовують для організації прибічників націоналізму та визначено носіїв українського націоналізму — УАПЦ, ВУАН і власне всю сферу культури.
• серпень 1926 р. — Комісія для впорядкування українського правопису надрукувала проект правопису. Почалося його широке обговорення на всіх територіях проживання українців (видано 5 випусків спеціального додатку до газети Вісті ВУЦВК під назвою «Український правопис: Дискусійний бюлетень»).
• 1927 р. — видано «Курс історії українського язика. Вступ і фонетика Є. Тимченка» (друге доповнене видання — 1930).
• 19 квітня 1927 р. — постанова ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації». Проголошено таке:

«

Тверде та рішуче переведення українізації (в розумінні переведення на українську мову) роботи всіх установ (державних, господарських та ін.) на території України, за винятком районів нацменшостей населення, вимагає обов’язкового знання української мови (як мови більшості населення) всіма службовцями установ.

»

• 6 вересня 1928 р. — нарком освіти М. Скрипник затвердив «Український правопис», тобто надав йому статус обов'язкового. Правопис надруковано 1929 року, відтоді всі школи й видавництва УРСР зобов'язані були його дотримуватися. Заради єдності української літературної мови, провід НТШ у Львові ухвалив дотримуватися норм нового правопису в Галичині попри незгоду й протести багатьох галицьких мовознавців та письменників.
• 1929 р. — Арешти інтелігенції та діячів Української Автокефальної Православної Церкви за справою Спілки Визволення України (СВУ), що мала дати сигнал до масового наступу на національне відродження в Україні.
• перша половина 1930 р. — у першому числі журналу «Прапор марксизму» вміщено статтю Наума Кагановича „Проти «народництва» в мовознавстві (Куди йде українська літературна мова?)“. Стаття започаткувала кампанію проти шкідництва на мовному фронті, що її провадили переважно політики, зокрема Постишев, Затонський та найактивніший з усіх Андрій Хвиля (Олінтер).
• 7 березня 1930 р. — Президія ВУАН прийняла ухвалу про реформу мовних установ. Зліквідовано Інститут Української Наукової Мови, комісії: для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника, нормативної граматики української мови, діалектологічну, історії української мови. На їхніх залишках створено Науково-Дослідчий Інститут Мовознавства. Постановою Раднаркому від 1 серпня 1930 р. до нього зараховано київську та харківську науково-дослідчі катедри мовознавства і дніпропетровську мовознавчу секцію. До нового інституту після чисток потрапила лише половина старого складу. Директором новоствореного інституту призначено Г. Ткаченка (перебував на посаді протягом короткого часу), потім Наума Кагановича (до 1937 року).
• 1933 р. — телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
• 6 квітня 1933 р. — за наказом нового керівництва Наркомосу УСРР організовано комісію для перевірки роботи на мовному фронті. Голова комісії — Андрій Хвиля, у складі комісії Микола Наконечний, Олекса Синявський, Кость Німчинов, Грищенко, Наум Каганович. Завданням комісії було «відкинути штучне відмежування української мови від російської мови у словниках та усунення націоналістичних правил правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури».
• 26 квітня 1933 р. — нарада в ЦК КП(б)У з питань національної політики. Новопризначений Нарком освіти В. Затонський у доповіді про національну політику партії в школі наголосив, що «падіння числа шкіл російської нацменшости є наслідок перекручення лінії партії, працівники освіти засмічені націоналістичними, класово-ворожими елементами». Він назвав відповідальних за це: «… Ці націоналістичні елементи могли так широко провадити свою діяльність тому, що їм допомагали деякі вказівки самого Наркомпросу». Доповіді А. Хвилі на засіданні комісії та на цій нараді стали основою статті «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті» в журналі «Більшовик України», що була видана ще й окремою брошурою накладом 60 тисяч примірників. Широкому загалові викладено завдання:
  • припинити негайно видання всіх словників,
  • переглянути словники і всю термінологію,
  • провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні,
  • переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи,
  • переглянути український правопис,
  • змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ,
  • видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами.
• 3 травня 1933 р. — Колегія НКО прийняла і затвердила ухвалу комісії НКО для перегляду роботи на мовному фронті «Про зміну окремих пунктів офіційного Українського правопису» (SS 54-55, чужомовні І, h, g). Новий правопис прийнято без загального обговорення (було лише кілька заяв Хвилі). Хто саме переглядав правопис, невідомо, найімовірніше, це був Н. Каганович. До правопису внесено 126 поправок, а розділ про чужі слова переписано цілком; написання їх майже цілковито виправлено за російським взірцем. Літеру ґ вилучено з абетки. Правило, коли писати л чи ль, скопійовано з російського з усіма непослідовностями (Ісландія, але Фінляндія тощо). Норми російського правопису поширено навіть на слова, які ще до змін 1928—1929 pp. мали форму, відмінну від російської, зокрема хемія та магнет перетворилися на хімію та магніт. Прикметники із суфіксами -ськ-, -зьк-, -цьк- так допасовано до російських норм, що неможливо було сформулювати правило на українській основі. Сказано, що слід дотримуватися «узвичаєної» вимови; промовчано, що ця вимова не українська, а російська. Газети та інші видання переведено на новий правопис негайно (у травні), ще до його затвердження і публікації.
• друга половина 1933 р. — у Харкові видано книжку А. Хвилі «Знищити коріння українського націоналізму» з вимогами провести чистку серед мовознавців і в мовознавчих установах; вилучити з ужитку всі праці буржуазних мовознавців у ділянці термінологіі, лексикографії й синтаксису; переглянути правопис; підготувати нові словники, загальні й термінологічні. Головну хибу попередньої роботи Хвиля вбачає в тім, що «особливо велику шкідницьку роботу провели українські націоналісти на мовному фронті, намагаючись відірвати розвиток української мови від мови російської».
• червень 1933 р. — наприкінці місяця Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правопису, подану комісією у складі М. Попова, С. Косіора, П. Постишева, В. Затонського та А. Хвилі. Постанову не оприлюднено, текст зберігся лише в архіві.
• 9 липня 1933 р. — збори харківського партактиву «Про націоналістичні ухили в лавах партійної організації і про завдання боротьби з ними». Шумського критиковано за те, що він вимагав підміни більшовицької українізації буржуазно-націоналістичною, а Скрипника звинувачено в тому, що він докотився до прямих закликів «розвивати національну свідомість». У виступі секретаря ЦК КП(б)У М. Попова є такі пасажі:

«

Особливо великого значення в боротьбі з буржуазним націоналізмом і українським націоналістичним ухилом набирає питання про мову й правопис. Цьому питанню ЦК КП(б)У надає винятково великого значення. Буржуазні націоналісти, переважно з числа західно-українських емігрантів, особливо широку роботу розгорнули над засміченням української мови й термінології, щоб максимально відірвати українську культуру від російської.

»

• лютий 1934 р. — видано окремою книжкою «Український правопис (1933)». Склад правописної комісії не названо. У передмові Андрія Хвилі зазначено: «Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар'єр між українською та російською мовами».
• Перша половина 1937 р. — газета «Комуніст» почала напади на «Український правопис Хвилі». Фактично закиди зводилися до написання слова Европа (мало б бути Європа, згідно з російською вимовою) і до правила утворювання складених слів типу двоповерховий, що мали б починатися, на взірець російських, першим складником у формі двох-, трьох- (рос. двух-, трёх-).
• Серпень 1937 р. — фізичне знищення і заслання працівників «Інституту мовознавства». Тяглість розвитку українського мовознавства перервано.
• 20 квітня 1938 р. — ухвалено постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» та „Про реорганізацію шкіл на Україні на виконання рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей»“. У постановах вперше фігурує наказ про обов'язковість викладання російської мови в усіх неросійських школах.
• 8 травня 1938 р. — ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про складання нового українського правопису» і розглянув склад Правописної комісії: Ф. Редько (голова), М. Грунський (відповідальний секретар), Шматлай, Бойко, Пелипас, Гаврик, Гринштейн. РНК УРСР затвердила постанову та склад комісії 14 травня. Головним завданням правопису проголошено насамперед «ліквідувати націоналістичні перекручення… українського правопису». Восени 1938 року «Український правопис» (проект видання четвертого) надруковано на правах рукопису для обговорення, наклад 350 примірників.
• 1940 р. — надруковано «Російсько-український словник (Проект)» за ред. М. Калиновича, М. Грунського, І. Кириченко. Під час обговорення виникли істотні заперечення засад його побудови. Тому було створено спеціальну комісію для редагування словника під головуванням літературознавця Ф. Редька. До її складу введено й А. Кримського. Під час роботи комісії виявилося, що неможливо узгодити супротивні підходи членів комісії до засад укладання словника. На знак протесту проти схвалених засад А. Кримський вийшов зі складу комісії, зазначивши в заяві (4 травня 1941 р.), що комісія грубо втручається в норми української мови і створює „антинаукового і тенденційно-шкідливого «російсько-російського» словника“.
• 4 березня 1940 р. — постанова РНК УРСР «Про реорганізацію початкових і середніх шкіл на території західних областей України». Зокрема наказано: «В школах з неукраїнською мовою навчання запровадити обов'язкове вивчення української і російської мов, а в школах з українською мовою — вивчення російської мови».
• 28 серпня 1943 р. — у селищі Помірки під Харковом розглянуто, в основному схвалено й передано на затвердження Наркомові освіти П. Тичині проект українського правопису Правописної комісії, яку від 1942 р. очолив акад. Л. Булаховський. Спроби повернути деякі правила правопису 1928 р. були невдалими. Український правопис ще сильніше наближено до російського. У засіданні, крім Наркома освіти та членів правописної комісії Л. Булаховського, М. Рильського, брали участь Голова Ради Народних Комісарів УРСР Н. Хрущов, Секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, Заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР В. Старченко, Секретар ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвин, генерали та офіцери.
• 5 травня 1945 р. — Народний комісар освіти акад. П. Тичина підписав і, отже, надав чинности схваленій 1943 року новій (третій) редакціі правопису, що її почали розробляти 1938 року. У правописі 1945 року не відновлено жодного з вилучених правил 1928 р. Деякі елементи далі наближено до російського правопису, зокрема введено флексію -і в родовому відмінку однини іменників з -ен: імені замість імени. Перше видання цього правопису вийшло друком 1946 року.
• 1946 р. — постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського.
• 1955 р. — у Києві видано «Французько-український словник» О. Андрієвської та Л. Яворовської (близько 50 000 слів).
• 1957 р. — у Києві видано «Українсько-англійський словник» Михайла Подвезька (близько 60 000 слів).
• 1958 р. — постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 квітня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
• 1958 р. — почато видання двотомного «Польсько-українського словника» за редакцією Л. Гумецької (близько 100 000 слів). Видання завершене 1960 р.
• 1959 р. — у Києві видано Німецько-український словник В. Лещинської та інш. (близько 50 тис. слів).
• 17 квітня 1959 р. — Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Вивчення української мови в школах оголошено необов'язковим. На «вимогу батьків і дітей» зменшено кількість шкіл з українською мовою викладання, ігноровано вивчення української мови й літератури в російських школах, скорочено кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах.

«

Ст 9. Навчання в школах Української PCP здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не провадиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів.

»

• 1961 р. — набув чинности «Український правопис 1960—1961 рр. (четверта редакція)», де „українські правила наближено до «Правил російської орфографії та пунктуації», що вийшли друком 1956 р.“ Голова комісії Л. Булаховський.
• 1965 р. — згідно з повідомленнями самвидаву, міністр освіти УРСР Ю. Даденков готував республіканську реформу, що передбачала надавати перевагу під час вступу до вищих навчальних закладів абітурієнтам, що добре знають українську мову; викладання всіх суспільних наук перевести на українську мову; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкувати українською мовою тощо. Реформу Даденкова зупинила «директива з Москви».
• вереснь — грудень 1965 р. — Іван Дзюба написав книжку «Інтернаціоналізм чи русіфікація?». В грудні він передав її Шелестові та Щербицькому разом з листом протесту проти політичних арештів діячів української культури. Книжку розповсюджували самвидавом.
• 1970 р. — наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою.
• 1970 р. — Інститут мовознавства ім. О. Потебні почав видавати одинадцятитомний «Словник української мови» (120 000 слів). Видання завершено 1980 р.
• 1975 р. — нова цензура «Кобзаря» Т.Шевченка.
• 1978 р. — колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
• 1979 р. — Ташкентська конференція — «Російська мова — мова дружби народів».
• 1983 р. — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу «Про поліпшення вивчення російської мови у школах республік». Доплата за російську мову викладання 15% та поділ класів.
• 1989 р. — постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі» (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
• 11 лютого 1989 р. — установча конференція «Товариства української мови ім. Тараса Шевченка», метою якого проголошено «утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя». Статут Товариства надруковано 2 березня в газеті Літературна Україна.
• 16 лютого 1989 р. — у газеті «Літературна Україна» надруковано проект Програми «Народного Руху України за перебудову». Він містить вимогу надати «українській мові статус державної мови в УРСР».
• 14 листопада 1989 р. — затверджено «Український правопис 1989 року (п'яту редакцію правопису 1933 р.)», оприлюднено 1990 р. Попри повернення деяких правил правопису 1928 року (найпомітніше — повернення літери ґ), як зазначено в передмові, третє видання є органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р.). Голова Орфографічної комісії АН УРСР Віталій Русанівський.
• 1990 р. — Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території СРСР.

ПНР

У 60-80-ті р.р. XX ст. в ПНР кількість українських шкіл зменшилася із 152 до 29. 1977 року відповідним розпорядженням змінили українські назви 110 населених пунктів, і лише протест польських інтелігентів змусив уряд повернути історичні назви частині місцевостей.

Українська мова в незалежній Україні

• 7 жовтня 1991 р. — Президія НАН України заснувала на базі трьох відділів Інституту мовознавства ім. О. Потебні Інститут української мови. Директором став Олександр Тараненко, від червня 1998 р. — Василь Німчук^[169].
• 11 вересня 1992 р. — у Київському університеті відкрито перший в світі лінгвістичний музей. Засновник і збирач фонду — Костянтин Тищенко.
• 22-25 вересня 1992 р. — у Львові проведено «Першу міжнародну конференція Проблеми української науково-технічної термінології», що стала регулярною. У вересні 2002 року відбулася сьома конференція.
• 1993 р. —
  • НТШ у Львові почало перевидавати гаслову «Енциклопедію Українознавства» (ЕУ-2). Останній 11 том (Доповнення і виправлення) видано 2003 року.
  • У Києві вийшов друком перший англійсько-український термінологічний словник — Англо-український математичний словник Р. Воронки, М. Кратка, Є. Мейнаровича та В. Павленка (близько 10 000 термінів).
  • Видано четверте, виправлене і доповнене, видання «Українського правопису», головним досягненням якого є виправлення помічених помилок третього видання й оновлення ілюстративного матеріалу. Потребу єдиного українського правопису воно не задовольняє. Голова Орфографічної комісії АН України В. Русанівський.
• 1994 р. —
  • Видано Орфографічний словник української мови (120 000 слів). Словник є спробою допасувати словника 1975 р. до вимог третього видання правопису.
  • У Києві перевидано тритомову статейну Енциклопедію Українознавства (ЕУ-1).
• 8 червня 1994 р. — Уряд України своєю постановою затвердив склад Національної правописної комісії.
• 19 липня 1994 р. — інавгураційна промова президента Леоніда Кучми: «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу». Це речення спричинило вибухову активізацію сил, що протидіяли запровадженню та виконанню Закону про мови, і різкий відкат у вживанні української мови в державних установах та освітніх закладах.
• 1996 р. — у Києві видано двотомний «Англо-український словник» Миколи Балли (близько 120 000 слів).
• 28 червня 1996 р. — Верховна Рада України прийняла Конституцію України. Мовну політику держави визначає стаття 10, у відповідності до якою українська мова в Україні є державною.
• 1999 р. — восени надруковано Український правопис. Проект найновішої редакції, керівник авторського колективу Василь Німчук. Наклад — 100 прим.
• 2000 р. —
  • У Києві видано Енциклопедію української мови.
  • Українське Біблійне Товариство (засновано у червні 1991 р.) видало «Новий Заповіт». Це частина нового повного перекладу Біблії.
• 2001 р. — у Києві видано «Великий тлумачний словник сучасної української мови» за ред. В. Бусла (170 000 гасел).
• січень — лютий 2001 р. — «Правописне божевілля», масований наступ ЗМІ (переважно російськомовних) проти проєкту «Найновішої редакції українського правопису», що його мала розглядати «Національна правописна комісія» на засіданні, призначеному на 14 лютого. Обговорення припинено після того, як Президент оголосив річний мораторій на прийняття нового правопису.
• 24-27 червня 2001 р. — Апостольський візит Папи Римського Івана Павла II в Україну. Протягом візиту в літургійних відправах, проповідях, благословеннях та виступах, трансльованих з Києва та Львова у понад 100 країн світу, Першоієрарх Католицької Церкви звертався до громадян України українською мовою.
• 19 лютого 2002 р. — Кабінет міністрів України прийняв постанову 198 «Про українську національну комісію з питань правопису», згідно з якою зі складу комісії виведено багатьох відомих мовознавців, зокрема більшість авторів «Проекту найновішої редакції» та всіх закордонних членів комісії. Натомість до комісії залучено функціонерів високого рангу (немовознавців) та мовознавців, відомих своїм негативним ставленням до реформи правопису. Постанову не надруковано, інформація про неї є лише на сайті Кабінету міністрів.
• 2003 р. — видано «Український правопис, проект», керівник авторського колективу В. Русанівський. Наклад — 75 примірників.
• 15 лютого 2010 р. — Президент України В. А. Ющенко підписав указ № 161/2010, яким затвердив концепцію державної мовної політики. Своїм указом Віктор Ющенко доручив Кабінету Міністрів до 15 травня 2010 р. розробити і затвердити державну програму розвитку і функціонування української мови та мов національних меншин на 2011—2015 роки^[170]. Крім розробки програми розвитку української мови, доручено також удосконалити законодавство про мови, забезпечити розширення застосування української мови в засобах масової інформації, сфері культури, освіти і науки. Метою Концепції є визначення стратегічних пріоритетів та орієнтирів у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченні мовних прав громадян та єдності України. Згідно з концепцією, пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови, а також забезпечення її функціонування в усіх сферах суспільного життя. Пріоритетним у реалізації державної мовної політики, зокрема, має бути забезпечення прав громадян на отримання інформації українською мовою, у тому числі через друковані ЗМІ, рекламу, а також на перегляд іноземних фільмів, дубльованих чи озвучених українською мовою. Серед пріоритетів також розвиток українського сегменту інтернету та комп'ютерного забезпечення українською, поліпшення якості українського мовлення на вітчизняному теле-і радіоканалах, створення системи чинного контролю за дотриманням законодавства про мови та механізми його здійснення, розробка механізмів захисту української мови і мов нацменшин від будь-яких проявів публічного приниження чи зневажання.

Характерні риси мови

Сучасна українська мова в її літературній формі має чимало фонетичних і морфологічних рис, що виразно відрізняють її від сусідніх слов'янських мов.

До них належать^[171]:

• чергування о та е з і (бік: бóку, сім : семú),
• відтворення праслов'янського ě (ѣ) як і (дíти);
• злиття и та і в голосному на кшталт е (середньо-високого піднесення, середньо-переднього ряду), що його можна позначити як у (вúти [vy•ty•] «сукати» і «скиглити»; пор. рос. вить, выть, пол. wić, wyć, болг. вúя в обох випадках);
• часткове збереження палаталізації с’ (кінéць, кринúця) тощо.

Також існує багато рис, що є спільними тільки з однією з-поміж сусідніх слов'янських мов :

• позиційно зумовлене чергування u : v (фактично [w]; наприклад, у зáлі, але в аудитóрії), що є спільним з білоруською мовою;
• збереження дзвінкості приголосних наприкінці слова та перед глухими (дід, дíдько), що є спільним із південнобілоруськими говірками;
• довгі зубні та середньопіднебінні замість скупчень D + j, Pd + j (питáння), що є спільними з білоруською мовою;
• сполуки ry, ly замість пізньопраслов'янських rъ ~ rь, lъ ~ lь (зі слабкими єрами) в середині коренів між приголосними (кривавий, глитати), що є спільними з білоруською мовою;
• v [w] замість l у старих сполуках типу СъlС (вовк), що є спільним з білоруською мовою;
• елементи укання (коли ненаголошений звук [о] в певних позиціях перетворюється на [o•] або [u]: кожýх [kužúx]), що є спільними з болгарською мовою.

З усіх цих «українських» рис лише дві, а саме чергування u : v та v < l у давньоукраїнських сполуках типу СъlС, віднаходяться в усіх українських діалектах.

Фонетика

Детальніше: Фонетика української мови

Детальніше: Фонологія української мови

Голосні звуки

На письмі	Опис	МФА
		основний	ненаг.	після м’яких	ненаг. п. м’яких
і ї	Неогублений передній високий	/i/ (і) [ı̽] (іи)* [ɪ] (и)*	[i] (і)	[i] (і) [ı̽] (іи)*	[i] (і) [ı̽] (іи)*
и	Неогублений ненапружений передній високо-середній	/ɪ/ (и)	[ɪ̞] (ие) [ɛ̝] (еи)	—	—
е є	Неогублений передній низько-середній	/ɛ/ (е)	[ɛ̝] (еи) [ɪ̞] (ие)	[ɛ]	[e]
а я	Неогублений задній низький	/ɑ/ (а)	[ɑ̽] (а)	[ɑ̈] (а̇, ӓ)	[ɐ] (а̇, ӓ)
о	Огублений задній низько-середній	/ɔ/ (о)	[ɔ̝] (о) [o] (оу)	[ɔ̈] (о̇, ӧ)	[ɔ̽] (о̇, ӧ) [ö] (о̇у, ӧу)
у ю	Огублений задній високий	/u/ (у)	[u] (у)	[ʊ] (у̇, ӱ)	[ʊ] (у̇, ӱ)

Українська мова має 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних.

Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно в два рази коротше, і, як наслідок, у якості, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».

Приголосні звуки

		Губні		Передньоязикові				Середньоязикові		Гортанний
		Губно- губні	Губно- зубні	Зубні апіко-ламінальні	Зубні ламінальні		Піднебінно-ясенні	Твердо- піднебінні	М'яко- піднебінні
				тверді	тверді	пом'якшені		м'які
Носові	Сонорні	/m/ (м)		/n/ (н)				/nʲ/ (н')
Зімкнені	Дзвінкі	/b/ (б)		/d/ (д)	/d͡z/ (д͡з)	/d͡zʲ/ (д͡з')	/d͡ʒ/ (д͡ж)	/dʲ/ (д')	/ɡ/ (ґ)
	Глухі	/p/ (п)		/t/ (т)	/t͡s/ (ц)	/t͡sʲ/ (ц')	/t͡ʃ/ (ч)	/tʲ/ ™	/k/ (к)
Щілинні	Сонорні	http://uk.wikipedia.org/w/ (в)						/j/ (й)		/ɦ/ (г)
	Дзвінкі				/z/ (з)	/zʲ/ (з')	/ʒ/ (ж)
	Глухі		/f/ (ф)		/s/ (с)	/sʲ/ (с')	/ʃ/ (ш)		/x/ (х)
Бокові	Сонорні			/l/ (л)				/lʲ/ (л')
Дрижачі	Сонорні					/rʲ/ (р')	/r/ (р)

Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, л^й, лл або н, н^й, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.

Звуки дз та дж не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один.

Графіка

Сучасна українська абетка складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки (б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ), 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м'яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа — по два ([й + е], [й + у], [й + а]: має, юнак, в'янути); літера ї завжди позначає два звуки ([й + і]: їжа, з'їзд); літера й перед о позначає приголосний [j] (його), а в ін. позиціях — нескладовий голосний [і] (йду, гай); літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м'якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає дзвінкий гортанний фрикативний приголосний [ɦ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [g] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] (щука).

В сучасному українському алфавіті немає літер на позначення звуків /ʣ/, /ʤ/, йотованого о, та нескладотворчого голосного ў — /ŭ/, хоча ці звуки використовуються в мові. Тому використання буквосполучень дз, дж, ьо, йо реґламентується окремими нормами правопису, а літера в може позначати як приголосний, так і напівголосний звук — залежно від позиції у складі.

Літери української абетки за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані.

Українська абетка здебільшого фонетична, за винятком трьох звуків, що не мають окремих літер, і складних, але інтуїтивно зрозумілих (для носіїв мови) правил м'якості чи твердості приголосних, що її зумовлює наступний голосний.

Велика буква

А

Б

В

Г

Ґ

Д

Е

Є

Ж

З

И

І

Ї

Й

К

Л

М

Н

О

П

Р

С

Т

У

Ф

Х

Ц

Ч

Ш

Щ

Ь

Ю

Я

'

Мала буква

а

б

в

г

ґ

д

е

є

ж

з

и

і

ї

й

к

л

м

н

о

п

р

с

т

у

ф

х

ц

ч

ш

щ

ь

ю

я

МФА

ɑ

b

ʋ

ɦ

ɡ

d̪

ɛ

jɛ

ʒ

z

ɪ

i

ji

j

k

l

m

n̪

ɔ

p

r

s

t̪

u

f

x

ts

ʧ

ʃ

ʃʧ

ʲ

ju

jɑ

Латинка[172]

a

b

v

h, gh

g

d

e

ye, ie

zh

z

y

i

yi, i

y, i

k

l

m

n

o

p

r

s

t

u

f

kh

ts

ch

sh

sch

'

yu, iu

ya, ia

"

ISO 9[173]

a

b

v

g

ģ

d

e

ê

ž

z

i

ì

ï

j

k

l

m

n

o

p

r

s

t

u

f

h

c

č

š

ŝ

´

û

â

'

     Твердий голосний     Мякий голосний     Приголосний     Апостроф

Апостроф, що формально не входить до українського алфавіту (кирилиці), відображає твердість звучання попереднього приголосного перед йотованими і є обов'язковим до використання. Українська латинка існує в кількох варіантах, що відрізняються як набором символів, так і правилами запису звуків, і використовується досить обмежено.

Походження літер сучасної української мови

Літера сучасної української абетки («гражданки»)	Звук	Назва літери (український ізвод)	Відповідна літера у латинці	Відповідна літера кирилиці	Назва літери	Накреслення кирилиці	Числове значення в кирилиці	Читання (український ізвод)	Походження
А а	[ɑ]	а	A a	А а	аз		1	[ɑ]	Від грецької літери Α α «альфа», у свою чергу походить від фінікійської «алеф»
Б б	[b], [b’]	бе	B b	Б б	буки		-	[b]	Від грецької літери Β β «бета» (у старогрецький читалася [b], у новогрецькій – [v]), у свою чергу походить від фінікійської «бет»
В в	[v], [v’], [w]	ве	V v, іноді W w	В в	віді		2	[v]	Від грецької літери Β β «бета» (у старогрецький читалася [b], у новогрецькій – [v]), у свою чергу походить від фінікійської «бет»
Г г	[ɦ], [ɦ’]	ге	H h, рідко G g	Г г	глаголь		3	[ɦ]	Від грецької літери Γ γ «гамма» (у старогрецький читалася [g], у новогрецькій – [γ] або [ʝ]), у свою чергу походить від фінікійської «гімель»
Ґ ґ	[g], [g’]	ґе, ге з гачком	G g	-	-	-	-	-	Походить від курсивного різновиду грецької літери Γ γ «гамма». У XIV ст. передавався на письмі диграфом «кг» (кгрунт – «ґрунт»), а пізніше також латинською літерою «g». Уперше застосовується у «Пересопницькому Євангелії» (1556-1561 р.р.). Офіційно введено до абетки Мелетієм Смотрицьким у «Граматиці» 1616 р. Вилучено з абетки з ідеологічних міркувань у 1933 р., відновлено у третьому виданні «Українського правопису» у 1990 р.
Д д	[d], [d’], у буквосполученні «дж» може позначати [ʤ], у «дз» –[ʣ]	де	D d	Д д	добро		4	[d]	Від грецької літери Δ δ «дельта» (у старогрецький читалася [d], у новогрецькій – [ð]), у свою чергу походить від фінікійської «далет»
Е е	[e], у ненаголошеній позиції [eı]	е	E e	Є є, Е е	єсть		5	[e]	Від грецької літери Ε ε «епсилон», у свою чергу походить від фінікійської «хе»
Є є	[je], м’який приголосний + [e]	є	Ye ye, Je je, Ie ie	-	-	-	-	-	Нагадує кириличну літеру Ѥ, ѥ «е йотоване», однак безпосередньо не походить від неї. Є одним з варіантів кириличної літери Е е, Є є «єсть». Вперше використано у правописі «Русалки Днѣстрової» у 1837 р. на позначення звуків [je] та [e] з пом’якшенням попереднього приголосного, до того використовувався у максимовичівці замість сучасного Е е (жєньци – «женці»).
Ж ж	[ʒ], у буквосполученні «дж» може позначати [ʤ]	же	Zh zh	Ж ж	живіте		-	[ʒ]	Від глаголічної літери «живіте», у свою чергу найімовірніше походить від коптської Ϫ ϫ «джандж(і)а», що є переробкою демотичного знаку . У грецькій мові відповідника літері Ж ж немає.
-	-	-	-	S s	(д)зіло		6	[z]	Від грецької лігатури Ϛ ϛ «стігма» (звучання [st]). В українській мові не вживається. З «гражданки» було остаточно виведено у 1735 р.
З з	[z], [z’], у буквосполученні «дз» може позначати [ʣ]	зе	Z z	ʐ З	земля		7	[z]	Від грецької літери Ζ ζ «дзета», у свою чергу походить від фінікійської «зайн»
И и	[ɪ], у ненаголошеній позиції [ɪe]	и	Y y	И и	іже (осьмеричне)		8	[ɪ], іноді [i]	Від грецької літери Η η «ета» / «іта» (у старогрецький читалася [ɛ:], у новогрецькій – [i]), у свою чергу походить від фінікійської «хет». Найдавніша форма літери И и копіювала грецьку, тобто літера виглядала як Н н.
І і	[i]	і	I i	І і, Ї ї	і(жеї) (десятеричне)		10	[i]	Від грецької літери Ι ι «йота», у свою чергу походить від фінікійської «йод». В українській мові на позначення звуку [i] вживається виключно літера І і від 1818 р. у «Граматиці малоросійського наріччя» О. Павловського (та більш широко від 1856 р. у кулішівці), до цього на позначення цього звуку вживалися літери И и, І і, Ѣ ѣ, Ô ô, Ê ê, Û û тощо.
Ї ї	[ji]	ї	Yi yi, Ji ji, рідко I i	-	-	-	-	-	Є одним з варіантів кириличної літери І і. У сучасному значенні (на позначення звуків [ji]) літеру Ї ї введено до кулішівки П. Житецьким та К. Михальчуком, у такому значенні вона вживалася у 1874—1875 р.р. у «Записках Південно-Західного відділення Російського географічного товариства». До цього на позначення цих звуків вживалися інші літери : ѣ, рідше и та е у І. Котляревського (пр., ѣжакъ – «їжак», ии – «її»), ѣ у правописі «Русалки Дністрової» (пр., кроѣла – «кроїла»), и та і у правописі Т. Шевченка (пр., ихъ – «їх», моій – «моїй»).
Й й	[j]	йот	Y y, J j, рідко I i	-	-	-	-	-	Походить від літери И и та дужки (знаку «бревіс»), запозиченої з грецького письма, де вона використовувалася для позначення коротких звуків. Для звуку [j] літера почала використовуватися у «Граматиці» М. Смотрицького від 1619 р.
К к	[k], іноді [g] – пр., вокзал [vog'zal]	ка	K k	К к	како		20	[k]	Від грецької літери Κ κ «каппа», у свою чергу походить від фінікійської «кап» («каф»).
Л л	[ł], [l']	ел	L l	Л л	люди(є)		30	[ł]	Від грецької літери Λ λ «лямбда», у свою чергу походить від фінікійської «ламед».
М м	[m], [m']	ем	M m	М м	мисліте		40	[m]	Від грецької літери Μ μ «мю» (у новогрецькій звучить як «мі»), у свою чергу походить від фінікійської «мем».
Н н	[n], [n']	ен	N n	Н н	наш		50	[m]	Від грецької літери Ν ν «мю» (у новогрецькій звучить як «ні»), у свою чергу походить від фінікійської «нун».
О о	[o]	о	O o	О о	он		70	[o]	Від грецької літери Ο ο «омікрон», у свою чергу походить від фінікійської «аїн».
П п	[p], [p']	пе	P p	П п	покой		80	[p]	Від грецької літери Π π «пі», у свою чергу походить від фінікійської «пе».
Р р	[r], [r']	ер	R r	Р р	рци		100	[r]	Від грецької літери Ρ ρ,ϱ «ро», у свою чергу походить від фінікійської «реш».
С с	[s], [s']	ес	S s	С с	слово		200	[s]	Від візантійського різновиду «сигма луната» Ϲ ϲ грецької літери Σ σ, ς «сигма», у свою чергу походить від фінікійської «шин» або «сін».
Т т	[t], [t']	те	T t	Т т	твердо		300	[t]	Від грецької літери Τ τ «тау», у свою чергу походить від фінікійської «тав».
У у	[u]	у	U u	Оу оу, У у	ук		-	[u]	Походить від диграфу з кириличних літер О «он» та Ѵ «іжиця», що повторює грецький спосіб позначення звуку [u] сполученням літер ου — «омікрон» та «іпсілон».
Ф ф	[f], [f']	еф	F f	Ф ф	ферт		500	[f]	Від грецької літери Φ φ,ϕ «фі», що не має фінікійського чи єгипетського ієрогліфічного прототипу.

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ. Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Формування орфографії української мови

До останньої чверті XIV ст. був поширений довньоукраїнський правопис^[174]. Кирилична абетка загалом відповідала звуковому складу давньоукраїнської мови. Наприклад, правопис послідовно передавав м'якість та твердість звуків — після твердих голосних завжди писали а, о, ы, оу, ъ, після м'яких голосних писали ѧ, є, и, ю, ь. Літери ж, ч, ш, ц передавали м'які приголосні.

З XII ст. правопис зазнає змін : занепадають ъ та ь, виникає подвійне написання (чьто та что), замість цих літер вживаються о, е (хочьть і хочеть), губні й шиплячі починають втрачати м'якість (нове написання въсѣмъ замість вьсѣмь).

У XV — XVI ст. правопис письмових текстів змінюється у відповідності до правил, розроблених у болгарському місті Тирнові книжниками під керівництвом патріарха Євтимія (другий південнослов'янський орфографічний вплив) : у текстах насамперед конфесійного стилю з'являються форми твоа, всеа, ставляться знаки наголосу на початку та в кінці слова. Правила тирновської школи відображені в орфографії, яку нормалізував у праці «Грамматіка словєнска» Лаврентій Зизаній у 1596 р.

У «Граматиці» М. Смотрицького 1619 р. було унормовано правопис церковнослов'янської мови в українській редакції, зокрема введено літеру ґ.

У правописі кінця XIV — початку XVIII ст. з'явилися такі норми написання:

• після шиплячих та губних приголосних писали як ь (традиційно), так і ъ (пишешь і пишешъ),
• оскільки звуки [ы] та [и] збіглися в одному звукові [и], в тих самих словах писали обидві літери (другий і другый),
• у зв'язку з черкуванням [у] та [ў] те саме слово писали і з в, і з у (урядъ, врядъ),
• спрощення у групах приголосних могли передавати і не передавати (за традицією) на письмі (чесний, честний),
• для позначення звуків [dʒ] та [dz] почали вживати літеросполучення дж, дз,
• почала вживатися літера й.

У 1708 р. було змінено накреслення літер і введено спрощене кириличне письмо — «гражданку».

Від часу написання «Енеїди» І. Котляревського у 1798 р. до 1905 р. було запропоновано до 50-ти різних орфографічних систем. Найпопулярнішими серед них були правописи І. Котляревського, О. Павловського, максимовичівка, правопис «Русалки Днѣстрової», слобожанський, правопис Т. Шевченка, кулішівка, драгоманівка, желехівка та ін.

Правопис І. Котляревського мав такі особливості :

• звук [и] позначався літерами и, і, ы : великій, сынъ,
• звук [i] передавався літерами ѣ, и, і : лѣто, жинка, твій,
• звук [e] позначався літерою э на початку слова і після голосних, літерами е, и після приголосних : эол, поэт, теперъ, минѣ [мені],
• сучасні буквосполучення йо та ьо позначалися іо : іому, тріома,
• сучасна літера є позначалася як е : мое, сыне,
• сучасна літера ї позначалася найчастіше як ѣ, рідше як и чи е : ѣжакъ, ии [її],
• у кінці слів після приголосної завжди писався ъ : бувъ,
• замість сучасного апострофа вживалися літери ъ та ь : зъѣвъ [з'їв], напьявсь,
• паралельно використовувалися префікси роз- та рос-, прийменники зъ та съ : зъ неи, съ кварты,
• довгі м'які приголосні в іменниках середнього роду не передавалися : волосья [волосся],
• етимологічне [т'с'а] передавалося як -тся, -ться або -тця : дадуться, остатця,
• звукосполучення [чц'і] передавалося як -ццѣ : боляццѣ [болячці].

У 1818 р. вийшла друком «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського. У ній вперше було запропоновано :

• передавати звук [i], що походив з давніх [о], [е], [ѣ], лише літерою і : гомінъ,
• передавати дзвінкі африкати [dʒ] та [dz] літеросполученнями дж, дз.

Такі правила не залишилися в сучасній орфографії :

• позначення літерою ѣ сучасної літери є : маѣшъ,
• позначення сучасного буквосполучення йо як іо : у іого,
• проривний [ґ] позначався як кг : кгрунтъ,
• етимологічне [шс'я] позначалося як -сься : засміѣсься [засмієшся],
• передача йотованого [о] як іо : у іого,
• етимологічне [чц'і] позначалося як -цьці : печуроцьці,
• етимологічне [т'с'а] передавалося як -цьця : быцьця,
• у кінці слів після приголосної ставився знак твердості : Чмыръ,
• звук [и] передавався літерами ы, и, е : підняты, називаю, шепшина,
• звук [е] передавався літерами ы, е : чырвоный, очеретъ,
• паралельно вживалися прийменники зъ та съ : зъ воломъ, съ конемъ.

У 1827 р. (у передмові до збірки «Малоросійські пісні») та у 1841 р. в листі до Г. Квітки-Основ'яненка «Про правопис малоросійської мови» М. О. Максимович обґрунтував нові правила правопису. Ці правила були розвитком правопису І. Котляревського та особливо популярними стали у Галичині, Буковині (до 1895 р.) та на Закарпатті (до 1945 р.).

Основні правила максимовичівки :

• звук [и] передавався літерами ы, и, літера ы писалася за традицією : мы ходили, сынъ, сила,
• звук [е] після твердих приголосних позначався літерою є, а йотований [е] — літерою е : жєньци, збирае,
• літера ѣ позначала звук [і] : снѣгъ, бѣдный,
• в кінці складу вживалася літера ў : ходиў,
• сучасні йо, ьо передавалися літерою ё : ёго, сёго,
• залежно від етимології звук [і] передавався літерами ô, ê, û, ѣ : нôсъ [ніс], пêчъ [піч], добрû [добрі], снѣvъ [снів].

Русинська мова на Пряшівщині (кодифікований лемківський говір української мови) використовує злегка модифіковану максимовичівку.

Наступним кроком у розвитку української орфографії став правопис часопису «Русалка Днѣстровая» від 1837 р.

• літери ы та ъ було вилучено,
• звук [е] передавався як и та е : почали, лебонь,
• звук [і], що походив від [о] і [е] позначали як і, якщо він походив від ѣ — позначали як ѣ : рідна, недѣля,
• сучасна літера ї позначалася літерою ѣ : кроѣла,
• сучасна є передавалася саме є : почуєш,
• вперше введено буквосполучення йо, ьо : його, сьогодні,
• в кінці складу вживалася літера ў : порубаў,
• звук [g] позначався літерою г : грунт,
• звук [dʒ] передавався літерою џ : розраџає,
• роздільна вимова твердого приголосного з йотованим на письмі не позначалася : бю [б'ю],
• найчастіше етимологічне [т'с'а] передавалося як -т-ся : бют-ся [б'ються],
• етимологічне [чц'і] позначалося як -чцѣ : дочцѣ,
• етимологічне [шс'я] позначалося як -ся і -шся : вибераєся [вибираєшся], напєшся [нап'єшся],
• подовжена вимова не передавалася : зѣля [зілля].

У середині XIX ст. певний час використовувалися слобожанський правопис та правопис Т. Шевченка, а з 1856 р. правопис, розроблений П. Кулішем — кулішівку.

Правопис Т. Г. Шевченка, використаний, зокрема у «Букварі южнорусськім» (1861 р.)

• звук [и] передавався літерами и, ы, е : думы, тыхенько, вешневий, прехилыся,
• звук [е] позначався літерами е, и, ы : тиче, ныначе,
• звук [і] незалежно від походження передавався літерою и, а перед голосними — літерою і : идучи, патріот,
• йотований [і] позначався літерами и та і : ихъ, моій,
• йотований [е] позначався як е : твое,
• сучасне літеросполучення м'який приголосний + є позначалося приголосним + ѣ : синѣ (зараз «синє»),
• на місці йо та ьо вживалися ё та ё або йо : ёго, слёзы, слйози,
• звук [ґ] позначався літерою г : дзигари (зараз «дзиґарі»),
• етимологічні звукосполучення [т'с'а], [чц'і] та [шс'а] позначалися як -ця, -тця, -тся; -ці, -цці; -ся, -сся : дивиця, дивитця, радуются; вкупоці, колисоцці; умыеся, подинесся.

Кулішівка — правопис, запропонований П. Кулішем у 1856 р. (використовувався, зокрема, у «Записках про Південну Русь» (рос. «Записки о Южной Руси»), «Граматці» та журналі «Основа»).

• звук [і] та йотований [і] позначалися літерою і : стілъ, попіл, моіх,
• звук [е] позначався е та и, йотований [е] — літерою е : друже, пиромъ (зараз «перо́м»), попивае,
• літера є вживалася лише в іменниках середнього роду : щастє (зараз «щастя»),
• йотований [о] позначався ё : ёго, лёнъ (зараз «льон»),
• звук [и] позначався и, е : вимие, задзвонемо,
• літери ъ та ь виконували функцію апострофа : семьі, разъединила,
• ъ писався в кінці слова після приголосних : безъ пана,
• [ґ] передавався латинською літерою g : дзиgа,
• етимологічні звукосполучення [т'с'а] та [шс'а] позначалися як -тьця, -тця, -шся, -сся : вертаютьця, одібъешся.

З ініціативи філологів П. Житецького та мовознавця К. Михальчука до кулішівки внесено такі зміни :

• в кінці слів не вживати ъ,
• йотований [е] позначати є : має,
• йотований [о] позначати ё, м'якість приголосного перед [о] — ьо : ёго, трьох,
• проривний [ґ] позначати як кг : кгрунт,
• йотований [і] позначати як ї : їсти.

Кулішівка вживалася до видання «Словаря української мови» Б. Грінченка. На Західній Україні вона стала основою желехівки.

Під впливом сербської орфографічної системи М. Драгоманов запропонував свій правопис — драгоманівку або герцеговинку:

• були відсутні літери я, ю, є, ї, й, щ, їх заміняли літеросполучення jа, jу, jе, jі, j, шч,
• м'якість попереднього приголосного передавалася через ьа, ьу, ье, ьі : синья, сльоза, синьу.

У 1886 р. було запропоновано нову правописну систему, яка широко використовувалася в Західній Україні до 1922 р. — желехівку. Її було використано, зокрема, у «Малоруско-німецькому словарі» Є. Желехівського і С. Недільського:

• літери ѣ, ъ, ы не вживалися,
• літери и, е, йо, ьо, є, ї, ґ вживалися як у сучасному українському правописі,
• звук [і] позначався і, а перед з, с, д, т, н, л, ц, якщо етимологічно він походив від [е] та [ѣ] — як ї : поділ, принїс, лїс,
• довгі приголосні в іменниках середнього роду не позначалися : зїлє (зараз «зілля»),
• в іншомовних словах фіксувався м'який л : кляса, блюза,
• частка ся та закінчення дієслів му, меш, ме писалися окремо : ся дивлю, робити ме,
• етимологічні звукосполучення [т'с'а] та [тч] позначалися як -тця, -цця, -ч- : зоветця, робицця, квічали,
• до орфографії вперше введено апостроф,
• слова світ, свято писалися з ь : сьвіт, сьвято.

Желехівка була офіційно затверджена австрійським урядом для навчання у школах.

Основою сучасної системи правопису стала орфографія, застосована Б. Грінченком у «Словарі української мови» у 1907 — 1909 р.р.

• систематично почав вживатися апостроф після губних приголосних перед є, ї, я, ю,
• піся м'яких приголосних використовували лише і, а не ї,
• у великій групі слів писали початкову и : идол, ижиця, индик, иржа.

Морфологія

В українській мові виділяються десять частин мови — класів слів з подібними лексиками і граматичними ознаками. Шість з них — іменник, дієслово, прикметник, числівник, займенник і прислівник — називаються самостійними, оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення — підмета, присудка, додатка, означення та обставини. Три з них — сполучник, прийменник і частка — називаються службовими: ці слова не виконують синтаксичних ролей у реченні. Окремо стоїть вигук.

П'ять частин мови об'єднують змінювані слова (ті, що відмінюються і дієвідмінюються) — це іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші частини мови є класами незмінюваних слів.

Іменник

В українській мові серед морфологічних функцій іменника виділяють число (однина, множина, двоїна).

Більшість іменників змінюються за числами (однина та множина — завод-заводи, лікарня-лікарні), однак є іменники, що вживаються тільки в однині (Україна, радість) та лише у множині (Карпати, ножиці, фінанси).

Іменники мають в однині форму одного з трьох родів — чоловічого (соловей, сад), жіночого (Батьківщина, мати), середнього (поле, море, дитя).

Іменники змінюються за відмінками (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний).

Деякі іменники — а саме деякі запозичені слова (фойє, таксі, кашне, амплуа), ініціальні абревіатури (ООН, КНУ, ЄЕС), українські жіночі прізвища на приголосний та -о (Гончар, Шевчук, Кириленко), російські прізвища на -их, -ого (Блєдних, Бєлого) — не змінюються.

Іменники поділяються на чотири відміни, перша й друга відміни мають тверду, м'яку і мішану групи.

• До першої відміни належать іменники жіночого, чоловічого та спільного роду з закінченням -а(я) у називному відмінку однини: жінк-а, Полтав-а, Микол-а, земл-я, мрі-я, Ілл-я.
• До другої відміни належать іменники чоловічого та середнього роду, чоловічого — з нульовим закінченням у називному відмінку однини (шлях, край, степ, кінь, тесть), із закінченням -о (Дніпр-о, батьк-о), середнього роду з закінченням -о,-е,-я (олов-о, мор-е, лист-я).
• До третьої відміни належать іменники жіночого роду з нульовим закінченням у називному відмінку однини (кров, ніч, сіль, відданість), а також іменник мати.
• До четвертої відміни належать іменники середнього роду на -а(я), які при відмінюванні у непрямих відмінках, крім знахідного і орудного, мають суфікси -ен-, -ат-, -ят- : галчен-я, кошен-я, коліщ-а, тім'-я, плем'-я.

Прикметник

В українській прикметник може належати до таких категорій (розрядів):

• якісні прикметники — до них відносять всі ті прикметники, від яких можна утворити ступені порівняння, наприклад: яскравий — яскравіший — найяскравіший.
• присвійні — це прикметники, які виражають належність предмета певній людині або рідше тварині, відповідають на питання чий?, чия?, чиє?, наприклад: мамин, сестрин, Іванів, вовчий, курячий, зозулин.
• відносні — всі інші прикметники.

Прикметник може відмінюватись за числами, родами і відмінками, проте тут існують винятки.

Займенник

За значенням і граматичними ознаками займенники в українській мові поділяються на три групи:

• ті, що співвідносяться з іменниками (я, ти, вона, дехто, абищо, і т. д.)
• ті, що співвідносяться з прикметниками (твій, ваш, чийсь, нічий, і т. д.)
• ті, що співвідносяться з числівниками (скільки, стільки, казна-скільки, ніскільки і т. д.)

Розряди займенників за значенням:

• особові (я, він)
• зворотні (себе)
• вказівні (той, цей)
• означальні (весь, всякий, кожен)
• питальні (хто?, що? котрий?)
• питально-відносні (хто, що, який, котрий)
• неозначені (декотрий, абихто, що-небудь)
• заперечні (ніхто, ніякий, ніскільки)

Дієслово

В українській мові дієслово має 4 часи:

• теперішній: читає
• минулий: читав
• давноминулий: був читав
• майбутній, який має дві форми: просту читатиме і складну буде читати

Усі дієслова поділяються на два види — доконаний і недоконаний. Щоб передати завершеність дії, слід уживати дієслова доконаного виду — наприклад, замість писати — написати.

У теперішньому та майбутньому часі дієслова відмінюються за особою та числом. У минулому часі дієслово не має характеристики особи, натомість має характеристику роду.

Лексика

Див. також Лексика української мови.

Найголовніші словники української мови

Лексика мови систематизується у словниках різних типів. Найважливіші словники сучасної української мови такі^[176]:

• Словник української мови: в 11-ти т. — К.Наук.думка, 1970—1980.
• Російсько-український словник: У 3-х т. — К.: УРЕ, 1982—1983.
• Тараненко О. О., Брицин В. М. Російсько-український словник для ділових людей. — К.: Укр.письменник, 1992.
• Фразеологічний словник української мови: У 2-х т.- К.:Наук.думка, 1993.
• Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука.- К.:УРЕ, 1985.
• Словник синонімів української мови у 2-х т. — К.Наук.думка, 1999.
• Словник труднощів української мови/ За ред. С. Я. Єрмоленко.- К.:Рад.школа,1989.
• Коваль А. П., Коптілов В. В. Крилаті вислови в українській літературній мові. — К.:Вища школа, 1975.
• Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Словник-довідник. — К.:Вища школа, 1975.
• Головащук С. І., Пещак М. М., Русанівський В. М., Тараненко О. О. Орфографічний словник української мови. — К.:Наук.думка, 1994.
• Погрібний М. І. Орфоепічний словник. — К.:Рад.шк., 1984.
• Єрмоленко С. Я.,ЄрмоленкоВ. І.,Ленець К. В., Пустовіт Л. О. Новий російсько-український словник-довідник. К.:Довіра, 1996.

Запозичення до / з української мови

Українська мова належить до східної групи слов'янської гілки індоєвропейської родини мов.

Лексика української мови на 38 % відрізняється від російської, на 32 % від словацької, на 30 % від польської та на 16 % від білоруської мов^[177]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16 %.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих^[178].

В українській мові є численні запозичення з інших мов^[179]:

• Запозичення з прибалтійсько-фінських мов (від ~ 40 ст. до н. е.): дуб, журба, сом, щур, кульгати, сани (саамська), Русь.
• Запозичення з мов Кавказу (різні мовні родини, від ~ 35 ст. до н. е.): вино (мова пеласгів), залізо, книга (шумерська), коноплі (шумерська), тигр (вірменська), багнет (баскійська), Ворскла, Псло.
• Балканські запозичення (від ~ 30 ст. до н. е.): ватра, Карпати (албанська), могила (албанська), цап (албанська), Самбір, Стрий.
• Запозичення з грецької мови (від ~ 5 ст. до н. е.): бандура, вапно, гаспид, ідея, комора, кутя, любисток, мак, огірок, Севастополь, троянда, Херсон, ховрах, циган, Ялта.
• Іранські запозичення (від ~ 4 ст. до н. е.): борщ, груша, Дніпро, доїти, заради, лелека, люлька, майдан, пан, сковорідка, собака, Сула, терези, хабар, хворий, хмиз, Хорол, чобіт, шаровари.
• Кельтські запозичення (від ~ 2 ст. до н. е.): брага, будинок, Галичина, коньяк, лютий, сало, сокира.
• Запозичення з романських мов (від ~ 1 ст. н. е.): аґрус, аркуш, барвінок, газета, капелюх, капуста, каструля, кашкет, ковдра, комір, котлета, крейда, лемент, оцет, палац, пальто, помідор (італійська), свиня, секс, сосиска, тортури, халтура, цибуля.
• Запозичення з германських мов (від ~ 2 ст. н. е.): буква, виноград, гість, гуцул, дружина, кіт, скло (усі з готської), Аскольд, жебрак, клунок, скарб, стяг (усі зі скандинавських), барва, глузд, король, плуг, ринок, слюсар, труна, француз, хутро, хвиля, шибка (усі з середньонімецької), борт, вафлі, картуз, кран, швабра (з голландської).
• Запозичення зі слов'янських мов (від ~ 4 ст. н. е.): бажати, клопіт, невіглас, парубок, праця, прудкий, цікавий (усі з чеської), Берлін, писок, халява (з серболужицької), виховати, звіробій, ззаду, маруда, нащадок, обридати, розкішний (усі з білоруської), владика (болгарська), жменя (словенська), хлопець (сербська).
• Запозичення з алтайських мов (від ~ 5 ст. н. е.): Балаклава, Бахчисарай, беркут, богатир, булава, гарбуз, кабан, кавун, казан, килим, кобза, ковбаса, козак, Крим, сорок, товариш, торба, Тузла, тютюн, чумак, штані (усі з тюркських), бовдур, князь, пиріг, ура!, чавун (усі з монгольської).
• Запозичення з семітських мов (від ~ 7 ст. н. е.): алкоголь, бензин, валіза, борг, гітара, кава, лев, мафія, могорич, харчі, хустка (усі з арабської), Африка, Барселона, мапа (усі з фінікійської), блуза, гума, канапа, папір, хімія (усі з давньоєгипетської), бегемот, Іван, махлювати, субота, хохма, ювілей (з івриту).
• Запозичення з угорської мови (від ~ 10 ст. н. е.): гайдамак, ґазда, кучма, куліш, табір, хутір.
• Запозичення з литовської мови (від ~ 14 ст. н. е.): блазень, відлига, вовкулака, гаразд, ґринджоли, зозуля, калюжа, кепсько, локшина, Москва, надра, пампушка, пастка, пелька, скарб, трощити, шморгати, Шостка, юшка, ялина.
• Запозичення з польської мови (від ~ 15 ст. н. е.): бидло, власний, гасло, ґудзик, завзятий, качка, козуб, кохати, лялька, обіцяти, перешкода, пончик, раптом, суниця, хіба, шлюб, шушваль.
• Запозичення з німецької мови (від ~ 16 ст. н. е.): бавовна, бешкет, вага, важкий, вантаж, гамбургер, груба, ґанок, ґрунт, дах, дріт, друк, жарт, кшталт, куля, краб, ланцюг, ліхтар, льох, маляр, нирка, пляшка, поштамт, рама, ринок, скарга, фарба, форель, цвях, шарф, шафа, шина, шлях, шпак, шприц, штанга, штука, шухляда.
• З місцевих мов європейських колоній в Африці, Азії, Америці (від ~ 17 ст. н. е.): какао, шоколад (усі нахуатль), каучук (майнас, Еквадор), банан (баконго), бамбук (малайська), табу, татуаж (мови аборигенів Австралії).
• Запозичення з російської мови, включаючи кальки (від ~ 18 ст. н. е.): болільник, вертоліт, вихідний, відмінник, достоїнство, залізобетон, колгосп, копійка, націнка, підприємство, прогул, приймач, промисловість, самодіяльність, трикутник, телебачення, учасник, супутник.
• Запозичення з англійської мови (від ~ 19 ст. н. е.): вагон, вокзал, гумор, інтернет, мітинг, страйк, футбол, флірт.

З української мови до німецької^[180] від XVI ст. було запозичено такі слова: нім. Duma, Dumka, Hopak, Tschaike, Kosak, Steppe, Kobsa, Kobsar, Baidak, Hetman, Haluschka, Sotnik, Starost, Tschumak, Lulke, Borstsch, Bandura, Kindak, Baschtan.

З української до польської у XV — XVIII ст. було запозичено такі слова: пол. hreczka, hreczkosiej, hodować, hładon, kum(a), hospodar, horodniczy, hołoble, braha, hukać, chory, chołodziec, wieczorynka, hulać, korowód, lach, koczerga, pieczarka.

З української до російської мови запозичено такі слова у XVI — XX ст.: рос. бублик, смалец, гопак, чрезвичайный, хлопцы, побратимы, повстанцы, пасека, пасечник, борщ, знахарь, наймит, бондарь, подполковник, чуб, самостийность, чумак, корж, девчата, хата, аж.

До білоруської мови у XV — XVI ст. було запозичено такі українські слова: мозок, мати, охороняти, сокира, позад, рясний, тітка, прохати, страхатися, бучний, зволікати, огидити, заятрити, взути, калатати, облік.

До литовської мови у XIV — XVI ст. було запозичено такі слова : kazokas «козак», Nepras «Дніпро», trivoti «тривати», ulioti «гуляти», vecerioti «вечеряти», cerenas «черінь», akraicas (akraicikas) «окрайчик», strieka «стріха», dieska «діжка», kurapka «куріпка» (1579 р.), anukas «онук»^[181].

Діалекти

Див. також Українська діалектологія.

Сучасна українська мова має три наріччя^[182]:

• північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.
• південно-західне наріччя поширене на території За­карпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чер­нівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопіль­ської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомир­ської області, західної частини Черкаської та пів­нічної частини Миколаївської областей.
• південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпро­петровську, Херсонську області, Крим, південно-схід­ні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.

• У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;
• У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;
• У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

Поширеність мови

Див. також Поширення української мови.

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально^[183].

Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5 % населення України, та 85,2 % етнічних українців^[184]) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб^[185]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб^[186][187], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб^[188]), США (129 тис. мовців^[189]), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб^[190], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб^[191][192]), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб^[193][194]), Румунії (57 тис. мовців^[195]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі^[196] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів^[197][198]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців^[199]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською^[200] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»^[201]) та інших країнах.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, у відповідності до різних джерел, 25^[202] або 22 місце^[203] у світі. Вона є також третьою^[202] або другою^[203] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.^[204] до 45 млн. осіб^[205], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

Українська мова як ознака національної ідентичності українців

Див. також Українська мова як ознака ідентичності українців.

Українська мова є мовою найбільшого корінного етносу України і невід'ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз'єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і стала важливим чинником возз'єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.

Українська мова — не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

Додаткова інформація міститься у статті Українська мова як ознака ідентичності українців.

Відмінності між українською та спорідненими слов'янськими мовами, міжмовні зв'язки

Відмінності між українською та російською мовами, міжмовні впливи

Див. також Російська мова в Україні, Російська мова.

Російська мова має виразні відмінні від української риси у фонетиці, морфології та лексиці^[206].

У фонетиці такими особливостями є наявність «ро», «ло» і «ре», «ле» в коренях слів між приголосними на відміну від української мови, де вживаються «ри», «ли» і «ри», «льо» (рос. «крошить», «глотать», «тревога», «слеза», укр. «кришити», «глитати», «тривога»), вимова сполучень м'яких зубних і шиплячих з [j] при довгих м'яких приголосних в українській мові (рос. «платье», «судья», укр. «плаття», «суддя»), вибухове [g] при фарингальному [ɦ] в українській мові (порівняти рос. «город» ['gorat], укр. «город» [ɦo'rod]). На відміну від української, в російській мові кінцеві приголосні оглушуються. У російській мові набагато менше, ніж в українській, використовується фонетичний закон милозвуччя (для зменшення збігу голосних або приголосних) : рос. иду к ней — пришел ко мне; иду с ней [нею] — пришел со мной; под нами — подо мной, в українській : чергування сполучників і — й, прийменників у — в — уві, дієслівних часток ся — сь, фонетичне модифікування прийменників з — зі — із, під — піді — підо, к — ік, часток би — б, сполучників хоч — хоча, же — ж, префіксів від — од, од — віді; з — зі — із тощо, також чергуються початкові літери коренів слів: іти — йти, Іван — Йван, весь — увесь, ще — іще, там — отам, ця — оця^[207].

У морфології такими особливостями є відсутність кличного відмінка (рос. «брат!», «сын!», укр. «брате!», «сину!»), хоча у розмовній мові при звертанні до людей по-імені вживаються форми з нульовим закінченням (рос. «Гена» — «Ген!»), відсутність чергування «к», «г», «х» з «ц», «з», «с» у відмінкових формах іменників (рос. «нога» — «на ноге», укр. «нога» — «на нозі»), широке розповсюдження форми називного відмінка множини з закінченням -а (-я) під наголосом у іменників не середнього роду (рос. «учителя́», укр. «вчителі́»). На відміну від російської, в українській мові 4 часи дієслів, а не 3 (поряд з минулим, теперішній та майбутнім — давноминулий, «я був ходив»).

Значні відмінності між російською та українською спостерігаються в лексиці. Серед відмінних рис у лексиці в українських джерелах наводиться приклад широкого представлення в російській літературній мові слів церковнослов'янського походження, хоча насправді їх нараховується менше 10% від загального складу лексики (дані з сімнадцятитомного «Словника сучасної російської літературної мови» 1948 р.).

У сучасній російській мові існує багато лексичних запозичень з церковнослов'янської (до них належать, наприклад, такі звичні слова, як вещь — «річ», время — «час», воздух — «повітря», восторг — «захват», глагол — «дієслово», изъять — «вилучити», награда — «нагорода, відзнака», облако — «хмара», общий — «спільний», сочинить — «скласти», тщетный — «марний», чрезмерный — «надмірний» і багато інших), частина з яких співіснує із властиво російськими дублетами, що відрізняються від церковнослов'янських за значенням або стилістично, порівн. (церковнослов'янське слово приводиться першим): влачить / волочить, глава / голова, гражданин / горожанин, млечный / молочный, одежда / одёжа, разврат / разворот, рождать / рожать, страж / сторож й ін. З церковнослов'янської в літературну російську мову запозичені й окремі морфеми (наприклад, дієслівні приставки из-, низ-, пред- та со-) і навіть окремі граматичні форми — наприклад, віддієслівні прикметники (порівн. церковнослов'янські за походженням прикметники текущий — «той що тече» або горящий — «той що горить» з відповідними їм російськими формами текучий й гарячий, що збереглися в сучасній мові як прикметники зі значенням постійної властивості) або форми дієслів на кшталт трепещет — «тріпоче» (з невластивим властиво російським формам чергуванням т/щ, порівн. російським хохочет — «регоче» або лепечет — «лепече»). За своїм лексичним складом сучасна російська мова в багатьох відношеннях ближче до південнослов'янської болгарської мови, ніж до української чи білоруської, з якими вона перебуває в одній групі і контактує територіально (при формуванні лексичного стандарту української і білоруської літературної мови вплив церковнослов'янської був меншим). Незважаючи на розходження в граматиці, загальна для болгарської й російської мови лексика в сучасній художній літературі становить близько 60% і доходить до 80% у публіцистиці. Втім, потрібно враховувати, що не тільки російська мова запозичила багато слів із церковнослов'янської, але й болгарська з російської (у XІX — XX ст.). Це в першу чергу стосується релігійної тематики, адже в той час Росія друкувала книги для болгарської православної церкви.

Загалом церковнослов'янські елементи пронизують всю структуру російської мови — фонетику, морфологію, словник, стилістику — в незрівнянно більшій мірі, ніж, наприклад, латина — сучасну італійську мову.

На фонетику та структуру російської мови вагомий вплив справили фіно-угорські мови (мерянська, мокшанська, більшість балтійсько-фінських, частково — комі та марійська мова).^[208]

Українсько-російські мовні контакти стали регулярними після приєднання Лівобережної України до Росії у 1654 р.^[209] У XVII — на поч. XVIII ст. відбувався взаємовплив обох мов по лінії різних стилів, у більш пізній період — переважно односпрямований вплив з боку російської мови на українську. У перший період російська мова запозичила такі українські та іншомовні (латинські, німецькі, польські) слова через українську мову : гирло, смак, смачный, шинок, шинкарь, злочинец, шукать, повинности, универсал, комисия, кафедра, метрика, красна панна, зрадлива фортуна. Деякі найпоширеніші слова з літургійної практики почали вимовлятися з фарингальним [ɦ] : Господь, Бог, благо, глас, ангел. У деяких словах ѣ почав вимовлятися як [і] : вик, мисто (зараз ці слова не вживаються в літературній мові).

Запозичення з української мови в сучасній російській літературній мові обмежуються здебільшого лексикою. Це насамперед слова побутово-етнографічного та історичного характеру, вживання яких співвідноситься саме з Україною (хата, шлях, галушки, свитка, шинок, шинкарь, бандура, гопак, булава, гайдамак, батька — про отаманів, хлопец тощо), невелика кількість слів, що вже не асоціюються з Україною (местечко, детвора, девчата, косовица, хлебороб, землероб і за цим зразком — хлопкороб, доярка; у 20 — 30-і pp.: хата-читальня, хата-лаборатория), слова і вислови, що вживаються в російській мові зі стилістично-оцінною заданістю, переважно зниженого характеру — для підкреслення «простоти» мовлення та «демократизму» мовця (аж, с гаком: сто километров с гаком, жинка, батька зам. отец, не лезь поперед батьки в пекло), із жартівливо-іронічним, несхвальним або зневажливим забарвленням (торба, раззява, не рыпайся, куркуль — про скупу людину, школяр, вирши, малевать, делать абы как, моя хата с краю, в огороде бузина, а в Киеве дядька), зокрема ті, що вживаються тільки або здебільшого щодо українців, України (самостийный, щирый украинец, мова); деякі жіночі особові імена (Оксана замість Ксения або Аксинья, пестливі форми Маруся, Наталочка). З українізмів на рівні словотворення виділяється модель неофіційного позначення адміністративно-територіальних одиниць типу Смоленщина, Рязанщина, Тамбовщина (за зразком «Полтавщина» тощо), а також непродуктивна модель з -роб (хлопкороб і деякі інші).

Від 1720 р., коли було заборонене українське книгодрукування, російська мова почала набагато більше впливати на українську, ніж українська на російську. Цей вплив виявляється як пряме запозичення слів — переважно з українською фонетичною та словотворчою (морфемною) адаптацією (більшовик, вертоліт, прокатник — рос. прокатник), зокрема як калькування (піонер, Рада — рос. Совет, радянський, супутник Землі, винищувач — рос. истребитель, розкуркулення — рос. раскулачивание, жовтеня — рос. октябренок, колгосп, п'ятирічка, виконроб — рос. прораб), рідше без такої адаптації (затвор, тройка коней, льотчик, духовка, гонка, неустойка, взвод, снаряд, болванка, гонщик, натурщик, усушка, утруска, рубильник, політрук, зокрема в технічній термінології: башмак, вилка, залізнична вітка, залізничний состав), як активізація в українській мові словотворчих моделей та граматичних форм, не дуже характерних для неї (напр., творення віддієслівних іменників зі значенням дії на -ка: доставка, переробка, посадка; вживання активних дієприкметників теперішнього часу: бажаючий, керуючий, загниваючий, обслуговуючий; відносних прикметників з суфіксом -очн-, -ечн-: виставочний, гоночний, копієчний), активізація того слова, тієї словотв. моделі або граматичної форми, які є спільними для обох мов (голубий — блакитний, полтавчани — полтавці, шапка батька — батькова шапка, допомога батьку — батькові). Запозичення іншомовних слів здійснювалося в українській мові на території Російської імперії та СРСР переважно через російську мову як мову-посередник.

В українській розмовній мові наявна велика кількість ненормативних русизмів (у просторіччі: ладно — «гаразд», стройка, застройщик, уборка, уборщиця, больниця, лікарство, часи, у мові освічених людей словотвірні кальки на кшталт міроприємство замість «захід», співставляти замість «зіставляти», семантичні кальки на зразок я рахую, що… замість «вважаю» під впливом рос. считаю, являється замість «є»), з виходом на акцентологічний, фонетичний і граматичний рівні (дрова́, оди́надцять, хароший; у формах множини — домá, шохверá; у керуванні — дякую вас, згідно списку, лекція по фізиці та ін.). Поширені російські пестливі форми особових імен: Альоша, Лєна, Свєта, Міша, Діма та ін.

Відмінності між українською та польською мовами, міжмовні зв'язки

Див. також Польська мова.

Українсько-польські міжмовні контакти є дуже давніми, вони стосуються не лише періоду перебування України в складі Річі Посполитої та міжвоєнної Польщі, але й часів Русі^[210]. Впливу на рівні фонетики, морфології та лексики зазнали не лише говірки на межі мов, але й обидві літературні мови.

Польська та українська мови лише формально входять до західнослов'янської та східнослов'янської груп, насправді від початку виділення обох мов зі спільнослов'янської їхній розвиток часто був паралельним (наприклад, фонетичні зміни при виділенні мов зі спільнослов'янської : в українській *wъlъ → волъ → вуол → вуіл → віл, у польській *wъlъ → wół). До певної міри можна стверджувати, що польська та українська мови є перехідними від інших західнослов'янських (чеської, словацької, кашубської, верхньо- та нижньолужицької) до інших східнослов'янських (білоруської та російської).

Під впливом української мови польська мова втратила первісне якісне розрізнення між колишніми короткими й довгими голосними, що встановилося після їхнього занепаду : у сучасній польській літературній мові збереглися тільки а, о, е, u (ó), у, і, втрачено тонкі розрізнення між закритими і відкритими варіантами кожного звука (через те, що їх не могли засвоїти нові носії польської, колишні носії української мови — вони збереглися тільки в польських говірках). Під впливом колишніх носіїв української мови, що не могли вимовити польського rz, подібного до чеського ř, замінюючи його ż (ж), у польській мові зникло розрізнення rz < *rj і ż (пол. morze «море» вимовляється так само, як і пол. może «може») — воно зберігається тільки в деяких польс. говірках. Українська мова вплинула й на граматику польської мови, що зумовило за наявності спільного підмета заміну модально-з’ясувальних і цільових підрядних речень інфінітивними зворотами, приєднаними до головного речення сполучниками żeby (iżby), aby «щоб, аби» (при неможливості такої заміни в чеській мові): пол. Przyszedłem, aby (żeby) go zobaczyć — «Я прийшов, щоб (аби) його побачити», але чеськ. Přišel jsem, abych ho uviděl — (букв.) «Я прийшов, щоб (я) його побачив».

Польська мова має низку українських запозичень, про походження яких свідчить їхня фонетична форма : повноголосся, h (замість польського g), непом’якшеність приголосних перед е: пол. czereśnia (застаріле пол. trześnia) ‘черешня’; пол. czereda ‘натовп, юрба’ (питомо пол. trzoda ‘стадо’); пол. porohy ‘річкові пороги’ (і питомо пол. progi ‘пороги (при дверях)’, в однині пол. próg ‘поріг’), пол. hołoble ‘голоблі’, пол. hołota ‘наволоч; (застар.) голота’, пол. hołysz ‘голяк’ (і питомо пол. goły ‘голий’), пол. hreczkosiej ‘гречкосій’ (і польське пол. gryka ‘гречка’), пол. serce (і давнє пол. sierce) ‘серце’.

Під впливом польської мови в українській літературній мови у кінці складу та слова зараз вживається тверде р : писарь → писар, гърькый → гіркий). У граматиці завдяки польському впливові в українській літературній мові набуло загального поширення закінчення -ові (-еві): чоловікові, коневі (давальний відмінок однини чоловічого pоду), хоча ця форма є питомо українською, зафіксованою ще у графітті часів Русі на стінах Софійського собору в Києві.

До української мови увійшли деякі польські слова (хоча набагато більше було слів латинського та німецького походження, що засвоїлися за посередництвом польської мови, ніж власне польських слів) : певен (певний) (<*ръvьnъ(jь) — пол. pewien, pewny, що при українському походженні мало б дати *повний; хлопець (при холоп) — пол. chłopiec (chłop); червоний — пол. czerwony (давньопольс. czyr(z)wiony) (при українському діалектному черлений < чьрвленый); поетичне злото — пол. złoto (золото); квіти — пол. kwiaty (при цвіт, діалактне цвіти); строкатий < *срокатий — пол. srokaty (пор. сорока, діалектне сорокатий — пол. sroka «сорока»)

Кожна з мов передавала іншій також власні фразеологічні звороти або ставала посередницею для передачі фразеологізмів інших мов. Так, польська мова була безпосереднім джерелом, звідки взято (з відповідними змінами) зворот «Як ся маєш?» пол. («Jak się masz?», для якого першоджерелом — за чеського посередництва — була мова паннонських слов’ян). У свою чергу, джерелом для польського звороту пол. bić czołem ‘бити чолом’ (звідки пол. czołobitny ‘принижений’) була українська мова (пор. укр. бити чолом).

Польська мова має такі особливості у порівнянні з українською та іншими слов'янськими мовами^[211]:

• польській мові характерний особливий порядок слів, при якому група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення у стійких зворотах міститься після означуваного слова, а в складеному присудку допоміжне дієслово być ніколи не опускається.
• у фонетиці —
  • наявність носових голосних ą, ę (dąb — «дуб», sąd — «суд», pięć — «п'ять», mięso — «м'ясо»);
  • постійний наголос на передостанньому складі;
  • заміна властивих українській та іншим слов'янським мовам м'яких або твердих приголосних t, d, r на ć, dź, rz («ж»): ciasto — «тісто», dzień — «день», rzeka — «річка»;
  • чергування е перед передньоязиковими твердими приголосними, залежно від походження, з а чи о: wierzyc — «вірити» і wiara — «віра», nieść «нести» і niose — «несу»;
  • чергування сполучення -er- після м'яких перед передньоязиковими твердими приголосними з -аr-: twierdzić — «твердити» і twardy — «твердий»;
  • чергування перед кінцевими дзвінкими приголосними ó («у») з о, ą з ę: bób — «біб» і bobu — «бобу», bląd — «помилка» і blędu — «по́милки».
• у морфології —
  • вживання особових показників у 1-й і 2-й особах однини й множини минулого часу — рухомі закінчення -em (-m), -eś (-ś), -ście: miałem — «я мав», miałeś — «ти мав», але miał — «він мав»; spałeś dobrze або dobrześ spał — «(ти) добре спав»;
  • закінчення -my в 1-й особі множини дієслів теперішнього часу: czytamy — «читаємо», robimy — «робимо»;
  • вживання дієслівної зв'язки być — «бути» у теперішньому часі;
  • утворення складеної форми майбутнього часу дієслів за допомогою зв'язки być — «бути» у сполученні не тільки з інфінітивом, але і з формами активних дієприкметників минулого часу на ł: będę pisać, będę pisał(a);
  • вживання особових закінчень дієслів при творені форм умовного способу: czytał(a)bym — «я читав би (читала б)», czytał(a)byś — «ти читав би (читала б)», czytali(ły)byśmy — «ми читали б», czytali(ły)byście — «ви читали б».

Відмінності між українською та білоруською мовами, міжмовні зв'язки

Див. також Білоруська мова.

Українсько-білоруські мовні контакти розпочалися ще в період Русі на базі тісних взаємин протобілорусуських племен з полянами і Києвом. Такі контакти стали постійними у XIV - XVII ст. в рамках спільної українсько-білорусько-литовської держави — Великого князівства Литовського, в якій державною літературно-писемною мовою була спільна білорусько-українська писемна мова.

Збагачення української писемної практики білорусизмами найактивніше відбувалося саме в цей період. Окремі слова та вирази, які в білоруських виданнях іноді відбивалися непослідовно, в українській писемності стали літературною нормою (присегнути, седечи, ездечи, навезати, понеделокъ тощо). Велику роль у цьому процесі відіграла перекладацько-видавнича діяльність білоруського першодрукаря Франциска Скорини. Його переклади на «просту мову» біблійних книг з оригінальними передмовами й післямовами поширювалися також в Україні і стали зразком для наслідування українськими книжниками XVI ст. (Василь Жугаєвич з Ярослава, Лука Тернопільський та ін.). У результаті творчого розвитку скорининських традицій в Україні з’явилися перекладені «на мову рускую» Пересопницьке Євангеліє (1556 — 61 р.р.), Крехівський Апостол (1563 — 72 р.р.), Євангеліє Негалевського (1581 р.) та ін. Елементи білоруської мови проникли навіть в Острозьку Біблію (1581 р.).

Білорусизмами в сучасній українській літературній мові вважаються слова гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн тощо. У свою чергу, старобілоруська писемність збагачувалася шляхом проникнення до неї деяких специфічних рис української мови. Український вплив на білоруську писемність поступово посилювався в XVII ст. (у «Лексиконі» Памва Беринди 1653 р., виданому Кутейнською друкарнею під Оршею у Білорусі, слова подано згідно з українською вимовою — цікаво те, що в київському виданні 1627 р. ці слова подані за традиційною церковнослов'янською орфографією: досить — досыть, жолтѧныца — жолтяница, цилитель — цѣлитель тощо).

Нова хвиля українсько-білоруських мовних взаємин у XIX ст. була пов’язана з популярністю в Білорусі поезій Т. Шевченка та орієнтацією багатьох представників нової білоруської літератури на народній основі на українську класичну літературу^[212].

Українська мова на Закарпатті, Пряшівщині, Лемківщині та Марамороші, русинська мова

Розмовна мова українського населення Пряшівщини (або Південної Лемківщини, Словацької Лемківщини), а також кодифікована на основі лемківських діалектів Словаччини русинська мова, зазнала значного впливу словацької мови^[213]. Особливо сильний вплив здійснюється від 50-х р.р. XX ст. через школу, державні установи, засоби масової інформації Словаччини.

Сучасне українське населення Східної Словаччини — білінгви, що володіють місцевим лемківським діалектом, а нерідко й українською та словацькою літературними мовами, а також східнословацькими діалектами. В українському мовленні південних лемків чимало словакізмів, особливо в суспільно-політітичній та термінологічній лексиці.

Словац. нашарування у південно-лемківських говорах:

• у більшості слів заміна повноголосних сполучень оре, оло, ере на ра, ла, ре: злато, драга, вреск, на стредку «на середині»;
• групи dl, tl: ведла, плетла, відлі «вили»;
• ствердіння д’, т’, н’: пйат, к'ед, ден;
• род. в. мн. типу хлóпох, сéстрох, пóл'ох;
• 1-а ос. одн. теп. ч. — дáвам, нéсем;
• втрата епетентичного л: здравйа, л'убиў тощо.

Відчутні словац. впливи сягають західних районів Закарпатської області : вайцáк, вайчáк «жеребець», блáна «плівка», брадлó «скирта», грáц'ка «шосе», фýрик «тачка», кукóвка «зозуля» та ін. За час багатовікових інтенсивних українсько-словацьких мовних контактів постало чимало спільних українсько-словацьких явищ на різних мовних рівнях:

• займенникові та прислівникові структури з префіксом да- відповідно до літературного де- : дáхто, дáйакый, дáколи;
• у лексиці, можливо, гудáк ‘музикант’, ‘скрипачі’.

Порівняно зі станом на середину XVIII ст. південна межа українського мовного ареалу помітно відступила на північ, тому певні регіони східнословацьких (сотацьких, івариських та земплинських) говорів мають українську підоснову (район м. Воронова та ін.). До українізмів у згаданих словацьких говорах належать:

• u < о у новозакритих складах: dum, vuz;
• чергування е з і у формах ч. р. мин. ч.: n’is, vis, pik;
• ě > і: dziuka, ritka;
• сполучення er, el відповідно до г, l: verch, verba;
• о < ъ: statok, polni;
• закінчення -oho, -omu в род. та дав. в. одн. ч. та с. р. займенників: toho, tomu, ioho, iomu;
• -u у 1-й ос. одн. теп. ч.: budu, režu;
• -ou в op. в. одн. ж. p.: ženou та ін.

Власне словацьку мову відрізняють від української та інших слов'янських мов такі риси^[214]:

• наявність ритмічного закону - у двох або більше складах, що слідують одне за одним, не можуть стояти довгі голосні або дифтонги,
• вживання поруч з короткими голосними довгих голосних та дифтонгів ie, o [uo], iu, ia, що утворюють довгий склад (zena – zien «жінка – жінок», koza – koz [kuos] «коза – кіз», pat – piaty «п’ять – п’ятий»),
• специфічний словацький звук a (maso «м’ясо», pamat «пам’ять»),
• довгота та короткість складотворчих сонантів r та l: zrno – zrn «зерно – зерен», slza – slz «сльоза – сліз»,
• наявність тільки твердого r, навіть перед голосними переднього піднесення: verit «вірити», repa «буряк»,
• наявність двох типів l: м’якого l та середнього l (lit «лити», ludia «люди», але laska «кохання», plot «пліт, паркан»),
• перевага серед приголосних твердих непарних, що не мають м'якого відповідника,
• закінчення –m у всіх дієслів теперішнього часу (nesiem, pijem, volam, prosim «несу, п’ю, кличу, прошу»),
• закінчення –ovia називного відмінку множини істот чоловічого роду (synovia, otcovia, druhovia «сини, батьки, друзі», в українській є аналогічні словоформи «братове» — брати, «богове» — боги).

Цікаві особливості

Граматика

Двоїна

Див. також Двоїна.

Двоїна — граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в індоєвропейській прамові, від якої її було успадковано спільнослов'янською, а від неї — усіма слов'янськими мовами, включаючи українську^[215].

Тепер в українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну було вилучено у 1933 р. під час правописної реформи, яку було направлено на знищення деяких рис української мови, що відрізняли її від російської. Серед сучасних авторів двоїну вживали О. Довженко, П.Тичина, М.Драй-Хмара, В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка, О.Забужко.

Окрім української, серед слов’янських, лише словенська, нижньолужицька та верхньолужицька мови зберегли цю граматичну категорію.

«

Іншу притчу Він їм розповів: «Царство Небесне подібне до ро'зчини, що її бере жінка і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне» (Матвія 13:33). «І, звелівши натовпові посідати на траві, Він узяв п'ятеро хліба й дві рибі, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби і дав учням, а учні народові» (Матвія 14:19). Біблія, переклад І. Огієнка

»

Граматично двоїна має такі словоформи ^[216]:

• іменники жіночого та середнього роду в називному й знахідному відмінках дістають закінчення -і: дві стіні́, обидві коро́ві, три доро́зі, чотири кни́жці.
• деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровима (і бровами), грудима (і грудьми), дверима, очима, плечима, ушима (і вухами); це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома та інших.
• у місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око (на очу) і вухо (на вушу): "Мигтить ув очу, мов проміння" (Ганна Барвінок); "Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі" (О.Довженко); "...з отерпом у пучках і сльозами в очу" (О.Забужко); "Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику" (П.Куліш).
• іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни -а (-я): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву́ха, рука́ва, повода́.
• надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два бра́ти - всі брати́.
• акцентуальне розрізнення повністю виявляється щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи́ (Охріменки́) і пішли два (три, чотири, обидва) бра́ти (чоловік і жінка) Солома́хи (Охрі́менки).

«

"Коли йде дві струнких дівчині - ще й мак червоний в косах - / десь далеко! молоді планети!.. Дві дівчині" П. Тичина, "Ритм" "Було дві годині дня..." В. Підмогильний "І дві косі на рукаві" Т. Осьмачка "Дві слові про наукове татарське письменство", "...В кожнім разі можна говорити не менше як про три групі [татарських говірок]" А.Кримський

»

Нормативний характер двоїни в літературній мові було закріплено українським правописом 1929 року^[217]:

• іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, оби́дві, три, чоти́ри можуть мати закінчення -і (як м'які), причому г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обов'язково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві кни́зі, три вербі́, ха́ті, руці́, три кві́тці, пі́сні, чоти́ри норі́ і т.ін.
• замість таких форм твердих іменників жіночого роду зазвичай уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: дві кві́тки, три руки́, кни́ги, чотири бо́чки.
• іменники середнього роду тверді на -о при числівниках дві, оби́дві, три, чоти́ри іноді мають закінчення -і з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відрі́, дві сло́ві, три я́блуці, чотири вікні́ і т.ін., але звичайно дво́є відер, два відра́".

І усно, й на письмі двоїна і множина вживалися здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик ХІХ століття, включно з нормативною С.Смаль-Стоцького (1893), а також написаних наддніпрянцями - П.Залозним (1906), Є.Тимченком (1907), А.Кримським (1907). Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І.Огієнка (1918) та наступних його працях. Двоїну як невід'ємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В.Сімович (1921). "У відміні імен, - наголошує він, - відріжняємо три числа: 1. однину... 2. двійню... 3. множину"^[218]. Те саме бачимо в граматиці М.Левицького (1923)^[219]. Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовному порадникові "Паки й паки" (1920) категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто "калічать наші слова на московський штиб"^[220]. На вживанні завжди двоїни наголошував пізніше С.Смеречинський^[221]. Форму двоїни рекомендували відомі свого часу праці з мовної культури "Уваги до сучасної української літературної мови" О.Курило (1924), "Український стилістичний словник" та "Чистота й правильність української мови" І.Огієнка (1924, 1925). Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 - початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді "практично-теоретичному курсі" П.Горецького й І.Шалі (1926 - 1929 рр., 7 вид.).

Найпоширеніші слова, які відносно часто вживалися у двоїні, подано нижче. У сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни^[222].

дві руки → дві руці́ дві ноги → дві нозі́ дві книги → дві кни́зі дві хати → дві ха́ті дві риби → дві ри́бі дві квітки → дві кві́тці дві дороги → дві доро́зі

дві мухи → дві му́сі два слова → дві сло́ві два відра → дві відрі́ два яблука → дві я́блуці два вікна → дві вікні́ дві нори → дві норі́ дві години → дві годи́ні

дві дівчини → дві ді́вчині дві баби → дві ба́бі в (обидвох) очах → в о́чу в (обидвох) вухах → у ву́шу два рукави́ → два рука́ва два по́води → два повода́

Давноминулий (передминулий) час

Див. також Давноминулий час.

Давноминулий час^{[223][224][225]} вживається на позначення дiї в минулому, колись, до іншої дії, що відбулася у минулому, але пізніше від першої: я читав був цю книжку, та забув її змiст; дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, i заборонив (Марко Вовчок). Також цією формою користуються тодi, коли треба показати минулу перервану дiю: Лукаш... знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези (Леся Українка).

У правописі 2007 р. давноминулий час визначається таким чином :

«

§ 80. Дійсний спосіб Давноминулий час дієслова складається з форм минулого часу цього дієслова та відповідних форм минулого часу допоміжного дієслова бути: ходив був, ходила була, ходили були[226].

»

Давноминулий час широко вживався у староукраїнській літературній мові (XVI–XVIII ст.), оскільки фіксував розмовне явище : пошолъ билъ, сказалъ билъ, обомлѣлъ былъ^[227].

Давноминулий час присутній у класичній літературі та живому мовленні. Цю форму рекомендовано вживати «у розмовному і художньому стилях для посилення розмовного колориту»^[228][229], однак тенденцією є активізація її вживання у публіцистичному стилі та спорадично навіть в офіційно-діловому (пр., «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р.).

«

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні [...]

»

В.М. Русанівський уважає, що для дієслова української мови в дійсному способі характерні чотири часові форми: теперішнього, минулого, давноминулого і майбутнього часу^[230]. Більшість дослідників уважають, що давноминулий час – це тільки одна з форм минулого часу^[231][232], яка вирізняється певною мірою і значенням (передає дію, віднесену у далеке минуле, чи минулу дію, перервану іншою минулою дією), і структурно. На відміну від української мови, форми давноминулого часу немає в сусідніх слов'янських мовах — білоруській, польській та російській.

Віддієслівні іменники доконаного та недоконаного виду

На відміну від російської мови, в українській мові пари дієслів доконаного та недоконаного видів можуть утворювати відповідні віддієслівні іменники, що зберігають категорію виду (пр., парі українських дієслів знищувати / знищити відповідає пара російських уничтожать / уничтожить, а парі українських віддієслівних іменників знищування / знищення відповідає лише один російський – уничтожение)^[233].

Українська мова здатна не тільки формою дієслова, а й формою віддієслівного іменника завжди чітко розрізняти поняття незавершеного та завершеного процесу. Наприклад, неправильно писати: Усі роботи призупинено після розривання договору (правильно – після розірвання, тобто після події), Розірвання договору включає певні стадії (правильно розривання, бо тут йдеться саме про незавершений процес).

Лексика

Львівська ґвара як ідіолект української мови

Див. також Львівська ґвара.

Львівська ґвара (львівський говір) – ідіолект, що сформувався у Львові і його околицях у XIX – першій половині XX ст. в результаті змішання української і польської мов, з вкрапленнями німецької та єврейської лексики. Досі багато слів львівської ґвари вживаються у Львові, а також у літературній та розмовній українській мові для підкреслення місцевого колориту Західної України. Деякі зі слів є загальновідомими (вар’ят – «божевільний», пательня – «сковорідка», пироги – «вареники», ресторація – «ресторан», ринва – «водостічна труба») або більш-менш знаними (калабаня – «калюжа», матура – «атестат про середню освіту», оферта – «пропозиція», спацер – «пішохідна прогулянка»).

Вибрані слова львівської ґвари подано нижче^[234].

адвокат - меценас в’язниця - фурдиґарня балакати - балікати бійка - магулянка бублик - прецель важко працювати - швіцувати великий - сотний відпустка - урльоп віз - вегікул вода - васериця говорити - шпрехати готовий - фертіґ дивитися - кікати дуже мудрий - цвайкепеле дурень - кацап затримати - гальтувати

зачіска - фризура каструля - баняк кінець робочого дня - файрант котлета - карменадля курорт - уздровисько ліфт - вінда малесенький - маціцький малюк - мікрус негр - мурин непотріб - шмельц одяг - анцуґ окуляри - цвікер п’яний - хірний пенсіонер - емерит пити горілку - хірити піджак - маринарка

плащ - кирея повага - респект радість - фрайда розгардіяш - рейвах салат - мізерія сало - шперка свиня - пацюк сім’я - фамула спати - кімати спирт - бонґу студент академії, університету - академус, академік товариш - камрат хам - цепака хліб - сумер холодець - студенина школа - буда.

Ненормативна лексика

Детальніше: Ненормативна лексика

В українській мові, на відміну від російської, англійської та багатьох інших мов світу, відсутні так звані «мати», тобто слова та вирази нелітературного змісту. Евлія Челебі, турецький мандрівник XVII ст., вивчав лайливі слова у різних мовах. Досліджуючи українську мову, йому вдалося знайти лише чотири лайливих вирази^[235].

Цікавинки

• Найдовшим словом в українській мові, що містить тридцять літер, є "дихлордифенілтрихлорметилметан" — назва одного з пестицидів^[236].
• Згідно з "Коротким словником синонімів української мови", у якому розроблено 4279 синонімічних рядів, найбільшу кількість синонімів має слово "бити" — 45.
• Найдовша абревіатура в українській мові — це, мабуть, ЦНДІТЕДМП — Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання. Абревіатура містить дев'ять літер.
• Паліндром (перевертень) у перекладі з грецької — той, що вертається, тобто слово, словосполучення чи фраза, які можна читати й зліва направо, й справа наліво, причому звучання й значення залишаються однаковими. П'яти- і шестибуквенних перевертнів досить багато, а ось семибуквенних поки відомо усього два: "ротатор" і "тартрат" (сіль винної кислоти). Якщо йдеться про фрази паліндроми, то до найдовших належить "Я несу гусеня". Інколи укладачі композицій не враховують букви "й", "ь" або здвоєнні приголосні вважають за одну літеру. Ці дрібні порушення дзеркальності допустимі, оскільки укладання композицій — справа непроста. У цьому випадку найдовшою фразою-перевертнем є "Аргентина манить негра".
• 1880 року в Одесі вийшла цікава наукова розвідка польського і російського філолога Михайла Красуського "Древность малороссийского языка", де українська мова розглядається як праматір народів Індії та Європи. Знання багатьох мов привели вченого до висновку, що українська мова старша за грецьку, латину, старослов'янську мови. Аргументацію вчений розпочинає з доказів походження чисел, якими користуються арійські народи, матеріалом української мови. Число один (1), на думку автора книжки, походить від українського одвін, яке з часом перетворилося на один. Таким чином утворено назви чисел в італійській, грецькій, німецькій мовах, у санскриті тощо. Автор порівняв і звуки у індоєвропейських мовах. Наприклад, українські слова "багато", "був", "вітання", а в санскриті — "багута", "бгу", "віта". Один із висновків вченого такий: "... все, що я виклав, здається, не припускає сумніву в тому, що, як малоросійська, так і російська мови розвивалися самостійно".

Дивіться також

• Давньоукраїнська мова
• Староукраїнська мова
• Мови в Україні
• Поділи України — динаміка і сучасний стан соціально-економічних відношень поділеної української держави
• Мовна ситуація в Україні
• Орфоепія української мови

Ресурси для вивчення мови, україномовні ЗМІ

Вивчення української мови

• Онлайн-курс для вивчення української мови «Eurolang 2012» для футбольних фанів, 19 уроків з аудіо-файлами.(укр.), (чеськ.), (дан.), (нім.), (ест.), (англ.), (ісп.), (фр.), (ірл.), (італ.), (латис.), (лит.), (угор.), (нід.), (пол.), (порт.), (рум.), (словен.), (швед.), (фін.), (гр.), (болг.), (рос.), (словац.)

Радіостанції онлайн

• УХРадіо — сучасна україномовна поп-музика. (укр.)

Примітки

Джерела та література

Посилання

	Портал «Україна»
	Українська мова у Вікісловнику?
	Українська мова у Вікіджерелах?
	Українська мова на Вікісховищі?

З певних причин ця сторінка захищена. Її можуть редагувати тільки зареєстровані користувачі.

п • о • р Українська мова
Літературна мова та діалекти	Українська мова • Діалекти української мови • Південно-західне наріччя (лемківський • надсянський • закарпатський • покутсько-буковинський • гуцульський • бойківський • наддністрянський • волинський • подільський говори) • Південно-східне наріччя (середньонаддніпрянський • слобожанський • степовий) • Північне наріччя (східнополіський • середньополіський • західнополіський • підляський говори) • Львівська ґвара • Мікромови на основі українських діалектів (поліська, західнополіська, ятвязька • русинська • бачванська русинська • кубанська балачка)
Установи, що регулюють українську мову	Національна академія наук України • Інститут української мови НАНУ • Український мовно-інформаційний фонд НАНУ • Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАНУ
Класифікація, місце серед слов'янських мов	Слов'янські мови • Східнослов'янські мови • Російська в Україні
Історія	Історія української мови • Праіндоєвропейська до 10 ст. до н. е. • Праслов’янська до 7 ст. н. е. • Протоукраїнська до 11 ст. • Давньоукраїнська до 14 ст. • Староукраїнська до 18 ст. Славенороська • Язичіє • Угроруська • Українська в Російській імперії • Українська в Австро-Угорщині • Українізація • Дерусифікація • Русифікація • Українізація 1920—30-х
Сучасний стан	Статус • Суржик • Поширення • Мовна ситуація в Україні • Мови в Україні • Українська — ознака ідентичності українців
Фонетика	Фонетика • Орфоепія • Наголос • Асиміляція і дисиміляція приголосних
Графіка	Кирилиця • Глаголиця • Абецадло • Українська латинка • Ярижка • Драгоманівка • Українська абетка
Морфологія	Морфологія • Іменник • Прикметник • Займенник • Числівник • Дієслово • Прислівник • Службові частини мови • Вигук • Двоїна • Давноминулий час
Синтаксис	Синтаксис • Пунктуація
Лексикологія	Лексика • Лексикологія • Активна й пасивна лексика • Лексика за походженням • Лексика зі стилістичного погляду • Фразеологія
Видатні мовознавці	Л. Булаховський • О. Горбач • М. Жовтобрюх • П. Житецький • Ю.Карпенко • А. Кримський • М. Максимович • Ф. Медведєв • В. Німчук • І. Огієнко • Г. Півторак • О. Потебня • І. Свєнціцький • С. Смаль-Стоцький • І.Срезневський • Є. Тимченко • Ф. Філін • О. Царук • О. Шахматов • Ю. Шевельов • І. Ющук

п • о • р Слов'янські мови Східні: давньоукраїнська † • давньоновгородський діалект † • староукраїнська † • білоруська • російська • українська Західні: польська • чеська • словацька • кашубська • сілезька • Лужицькі: верхньолужицька - нижньолужицька • полабська † Південні: староцерковнослов'янська (давньоболгарська) † • церковнослов'янська • болгарська • македонська • сербохорватська: боснійська - сербська - хорватська - чорногорська • словенська Інші: праслов'янська † • змішані мови: суржик - трасянка • піджини: русенорськ † - кяхтинська † • штучні мови: словіо • язичіє † • сибірська † мертві, які розділились чи змінились.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА
За періодами	Трипільська культура • Київська Русь • XIII-XV століття • XVI-XVIII століття • XIX століття • XX століття
За галуззю	Релігія • Міфологія • Мова • Література • Музика • Архітектура | Образотворче мистецтво • Кіно • Театр | Танці • Кухня • Мода • Спорт
Інші статті	Українська християнська культура • Сценарії цивілізаційного майбутнього України
п • о • р